Далі кініфський{221} Пелат намагався й собі відірвати
Засув од лівих дверей, та пробив йому вістрям правицю
Мармарідянин{222} Коріт, пришпиливши її до одвірка.
Абат ще спис йому в бік устромив, але той не звалився,
Тільки повис на руці, до дверей прицвяхований міцно.
Вже ось поліг Меланей, що вступивсь за Персея, а далі —
Впав і Доріл, що поля під собою мав насамонійські{223},
/130/ Славний землею Доріл, ніхто ж бо не міг з ним рівнятись
Обширом нив, ніхто не збирав стільки пахощів цінних.
Навскіс кинутий спис завдав йому рану смертельну:
Вістрям заглибивсь у пах. А той, хто метнув ним, бактрієць{224}
Галкіоней, лиш побачив, як ранений дух випускає,
Й водить очима, повітря хапаючи, — «Ось під тобою, —
Каже, — й земля твоя вся!» — і знекровлене тіло покинув.
Тут його месник, Абанта нащадок, зустрів ще гарячим
Вістрям, добутим із рани; крізь ніздрі пробившись, залізо
Шиєю вийшло, й так і поліг він, просилений списом.
/140/ Поки Персеєві Доля сприяє, сини однієї
Матері — Клітій і Кланій — од ран неоднакових гинуть:
Клітію ясен важкий, що з могутньої вирвавсь долоні,
Стегна розсік, а Кланію вістрям між зуби ввігнався.
Впав Келадон, що із Мендеса{225}, впав палестинської неньки
Син яснозорий Астрей, в кого батько був невідомий,
І Етіон, який знавсь на майбутнім, та, видно, тим разом
Птах віщуна підманув. І Тоакт, владаря зброєносець,
Гепнувсь об землю, й Агірт, осоромлений батька убивством.
Юрмами все ж на ослаблого тиснуть, усі — одного лиш
/150/ Хочуть зі світу звести, звідусіль піднялись одностайно,
Змовившись проти добра, проти честі й заслуги пришельця.
Тесть, шанувальник богів, і Персеєва юна дружина,
Й мати тривожаться ним, наповнюють криком покої,
Та заглушили їх брязкіт заліза й поранених зойки.
Ось і пенатів, убивством осквернених, дика Беллона{226}
Кров’ю захлюпує й знов ошалілу зав’язує бійку.
Тільки його одного оточили — Фіней і не менше
Тисячі тих, що з Фінеєм; з обох боків ненастанно
Градом повз нього списи — біля вух та очей — пролітають.
/160/ До кам'яного стовпа він тоді прихилився плечима, —
Ззаду щоб хто не напав, — до напасників ставши обличчям,
Стримує їхній напір. Хаонієць{227} Молпей вів до бою
Зліва загін; Ехемон-набатієць{228} — правий очолив.
Так от тигриця, бува, роздратована голодом, чує
Мукання стад на одній водночас і на другій долині,
Й подумки в цей бік і в той поривається, спрагнена крові;
Так завагався Персей — чи праворуч метнутись, чи вліво.
Врешті, Молпея вразив, проколовши стегно, й відступити
Дав йому змогу, бо вже й Ехемон, у бою роз'ярілий,
/170/ Мітив у нього мечем, намагався поцілити в шию,
Та промахнувся — такої був сили удар, що на кусні
Меч розлетівся, по грані стовпа кам'яного креснувши.
Бризнув уламок дзвінкий, і в горло нападника впився.
Та не такою була його рана, щоб тут же від неї
Згинути, — весь він тремтів, простягаючи руки безсило,
Та надаремно: Персей покінчив з ним мечем Кілленіда.
Бачачи те, що не стримає й мужність тієї навали, —
«Що ж, — завагався Персей, — через вас буду змушений, видно,
Ворога взяти в підмогу собі. Відверніть же обличчя,
/180/ Хто серед вас мені друг!» І Горгони главу показав їм.
«Інших тим чудом лякай!» — Персеєві мовив глузливо
Тескел, і тут, розмахнувшись, мав ратище згубне в героя
Кинуть, але в тому русі застиг, наче з мармуру постать.
Ампікс, що поруч стояв, на сповнені духом великим
Груди Лінкідові меч підіймав, але, закам'янівши,
Права рука не могла ні туди, ні сюди ворухнутись.
Далі й Нілей, що нібито був семигирловим Нілом
Зроджений, — в доказ того й на своєму щиті позначив він
Сім його витоків, сріблом частково, частково ж і злотом, —
/190/ «Глянь-но, — щитом він потряс, — од якого я батька, Персею!
Радість, проте, немалу понесеш ти до тіней безмовних,
Що ось такий тебе муж подолав!» Та кінець того слова
Мов обірвавсь, і, здавалось, уста говорити ще хочуть.
Бо ж і розкриті були, та для слів не було вже дороги.
«Страх, — їх соромить Ерікс, — а не сила Медузи Горгони
Вас оберта на стовпи. Ану, всі за мною! Накиньмось
І повалімо хвалька зі страховищем разом на землю!»
Мав уже кинутись сам, але ноги немов скам'яніли,
Весь за хвилину завмер — у камені різьблений воїн.
/200/ Так по заслузі покарано всіх, та один був між ними,
Хто за Персея боровсь, Аконтей; але й він серед бою
Глянув Горгоні в лице — і на камінь перемінився.
Астіагей не помітив того, й полоснув, мов живого,
Довгим мечем — задзвенівши, зі свистом відскочила зброя.
Щойно той здивувавсь, — а вже й сам став такої ж природи,
На мармуровім обличчі здивований вираз лишився.
Довго б мені довелося мужів із незнатного роду
Тут називати: їх двісті всього після бою лишилось;
Двісті мужів, Горгону побачивши, заціпеніло!
/210/ Врешті, Фіней схаменувсь, нечестивої бійки призвідник,
Пізно розкаявсь, однак: довкіл одні статуї бачить,
І впізнає у них друзів своїх, і на ймення їх кличе,
Й помочі просить; торкається тих, котрі ближче, — не вірить
Власним очам, але скрізь тільки мармур. Тоді, відвернувшись,
Навскіс він руки в благанні простяг і, каючись гірко, —
«Перемагаєш, Персею, — сказав, — забери це жахливе,
Що перемінює в камінь, обличчя німої Медузи,
Швидше, молю, забери! Бо ж не гнів і не прагнення влади
Меч мені вклали до рук — за дружину цей бій розпочав я!
/220/ Подвигом ти прислуживсь, та при ній таки я був скоріше.
Жаль, що я в битві не впав! Пощади, найхоробріший, тільки
Душу мою, а все інше — твоєю хай власністю буде!»
Так лепетав він, не сміючи глянуть Персеєві в вічі.
Той прохачеві в одвіт: «Не тремти, боязливий Фінею:
Що в моїх силах, про що боягуз тільки мріяти може, —
Матимеш те, не хвилюйсь! Не завдасть тобі шкоди залізо,
Мало того: з тебе пам'ятник вічний зроблю, щоб у домі
Нашого тестя в усіх на виду він стояв, непорушний:
Хай звеселяє дружину мою нареченого образ».
/230/ Мовив, і голову Змієволосої виставив рвучко
Саме в той бік, куди скований жахом Фіней одвернувся.
Той відсахнутись хотів, та не міг: у цю мить йому ствердла
Шия, і навіть текуча сльоза його — закам’яніла.
Так він у мармурі й заціпенів: на блідому обличчі —
Страх, каяття і благання; пониклими й руки лишились.