З особливим захопленням читаєш (і перекладаєш) саме ті місця «Метаморфоз», де зображено рух. Назавжди запам’ятовується дощовий крилатий вітер Нот (І, 264–267): ритм вірша передає реальне відчуття лету; красуня Аталанта, що біжить «швидше, ніж пущена скіфом стріла» (X, 589); «прудкіша од вітру» Дафна (І, 502). А яким точним є, наприклад, образ факела, що, описуючи багряні кола, «вогнями вогні доганяє» (IV, 508).
Перевтілення, власне, цікавить Овідія ще й тим, що воно, звершуючись, мовби зафіксовує рух — і зовнішній, і внутрішній, душевний, порив. Під таким кутом зору він сприймає й скульптуру, що чималою мірою живила «Метаморфози»: в кожній статуї бачить передусім зупинену мить, що триває в мармурі. Так один по однім кам’яніють воїни, кидаючись на Персея, що тримає голову Медузи (V, 185–206). Кожен обертається у камінь по-своєму (одноманітність — не для Овідія): цей — з витягнутим мечем у руці, той — з піднятим над головою списом; один, не встигши вимовити слова, так і залишився з напівроззявленим ротом, в іншого назавжди застиг благальний вираз на обличчі; спливаючи, закам'яніла й сльоза. По-різному обертаються у камінь супутниці Іо, ставши «пам’ятниками гніву» Юнони (IV, 550–562). Так і діти Ніоби (а їх чотирнадцять) гинуть від «різних ран» (VI, 224–300). І саме вияв, здавалося б, невловимих, перелітних душевних порухів, увічнення їх в твердому матеріалі дивують Овідія найбільше. Зауважмо, до речі, як пильно приглядається поет-психолог до виразу людського обличчя, спостерігаючи на ньому напружену боротьбу протилежних почуттів, наприклад, в Алтеї (VIII, 467–470). Чи це не вияв постійного прагнення зазирнути в душу людини, в якій «так багато глупої ночі» (VI, 472) — «великої годувальниці турбот» (VIII, 81)?
Подивляючи мальовничість і скульптурну чіткість Овідієвих образів, пригадуємо Горацієве порівняння: «Поезія — наче картина». «Метаморфози» блискуче підтверджують влучність цього вислову. Проте саме в цьому творі чимало такого, що виходить поза рамки можливостей тогочасного живопису. Овідій не обмежується основними барвами традиційної палітри: його цікавлять напівтони, дивує, наприклад, веселка, де сусідують різні кольори, але грані між ними — непомітні (VI, 66). Він підмічає, як викладений білим мармуром, осяяний сонцем покій повниться ледь помітною рожевістю від багряного покривала (X, 596); стежить за різними відтінками, яких набуває небо від світанку й до заходу сонця, за мінливим забарвленням місяця протягом ночі (XV, 188–194). Намагаючись дати уявлення читачеві про тишу, яка панує в оселі Сну, Овідій зображує перед входом у печеру заквітле маком поле — цікавий, багатий асоціаціями символ не тільки сну, а й тиші: квіт маку справді не шелесне і боїться найменшого подуву. Овідія не задовольняють синоніми до слова «надвечір'я»: він усе-таки хоче описати невловну межу між днем і ніччю, передати настрій цього таємничого моменту — своєрідного «перевтілення» дня у ніч:
(IV, 399–401)
Зрештою, й саме перевтілення приваблює поета ще й своєю невизначеністю, загадковістю: воно, як згадувалось, є чимось середнім між життям і смертю, нагадує цю непомітну межу між днем і ніччю. Воно й сповнює світ серпанковим, подібним до вечірніх настроїв, смутком, бо ж усюди — в струмку, дереві, квітці — перебуває чиясь душа-жалібниця. Куди не кинь оком, усюди бринить цей смуток, навіть у морському обрії, де видніється острів, що був колись прекрасною дівчиною:
(VIII, 590–591)
У цьому й відмінність світобачення Овідія від уявлення про світ, яке було, скажімо, в Лукреція, котрий чітко поділяв світ на тіла й порожнечу.
Не бракує в Овідія і контрастних зіставлень, де сусідують, різко відмежовані, барви, зорові та звукові образи, настрої. В них — емоційна напруга, якою пульсують «Метаморфози», їх динамізм. Чи не найяскравіший контрастний образ — у сцені всесвітнього потопу: на тлі вповитого смолянистими дощовими хмарами крилатого вітру постає різнобарвна веселка — Іріда (І, 270). Моторошний контраст — і в перевтіленнях, які є покаранням, помстою. Юнона, скажімо, зненавидівши красуню Каллісто, обертає її у кошлату ведмедицю: білі руки їжаться чорною шерстю, закривляються гачкуватими кігтями; обличчя, «яким щойно Юпітер намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим»; замість ніжного голосу — «хрипкий рик виривається із звірячого горла» (II, 478–484).
Легенди про перевтілення дають Овідієві змогу підняти на поверхню, увиразнити фатальні непорозуміння, парадокси, якими рясніє життя, що його взявся віддзеркалити автор «Метаморфоз». Так «найласкавіша» до батька дочка «найжорстокіше» поранює його, повіривши Медеї, що в такий спосіб можна буде його омолодити; «щоб не бути злочинною, — робить злочин» (VII, 339–340). Саме на парадоксальності наголошує Овідій у переказі про Нарциса. Юнак прагне того, чим сам же найбагатший — самого себе: багатство зробило його вбогим. Він хоче вихопитись із свого тіла, тобто бути далеким від предмета своєї любові (I, 466–468). Щастя, якого жадав собі Мідас, стало його нещастям (XI, 133). У тузі Інах шукав дочку, а знайшовши її перевтіленою — ще більше затужив; найсолодший дар, безсмертя, став для нього найлютішою мукою (I, 661). Закоханий Феб-цілитель не може своїм лікувальним мистецтвом допомогти собі самому, хоч допомагає іншим (І, 524). А втім, чи й саме перевтілення не є найбільшим парадоксом? Віщий Феб, пророкуючи Аталанті її майбутнє перевтілення, сказав: «Живучи, ти будеш позбавлена самої себе» (X, 566). Мимоволі спадають на думку аналогії з життя автора «Метаморфоз». Поетичний хист — щасливий дар Овідія — обернувся для нього нещастям: завів на вигнання. Там поет, хоч і жив, та був мовби позбавлений самого себе. І чи не було фатального непорозуміння у стосунках між Августом і Овідієм: поетові подобався розніжений, розкішний Августів Рим, він оспівував його, але за це й поплатився, бо ж не таких похвал і не такої «співпраці» жадав од нього імператор.
Овідій, як і кожен великий поет давнини, за допомогою міфа намагався осмислити навколишність, заглянути у складний і суперечливий світ людини; головне ж — образними засобами зробити очевидним геніальний здогад древніх греків про те, що все на світі плинне, все міняється, ніщо не залишається незмінним. Найпридатнішими для цього видавались йому саме перекази про перевтілення.
«Метаморфози», проте, — не збірник таких переказів. Це, як наголошує у зачині сам поет, — «безперервна пісня», тобто цілісна епічна поема, що повинна розгорнути перед читачем поетичний образ еволюції світу від його початків аж до епохи Августа. Хронологічна послідовність подачі матеріалу — хіба що в обрамленні поеми: виникнення впорядкованого світу з первісного Хаосу (початок першої книги) і апофеоз Цезаря — перетворення його на сузір'я (кінець останньої, п’ятнадцятої, книги). Увесь інший матеріал викладено за цілком відносною хронологією міфа. Звідси й анахронізми: скажімо, в міфічні часи переноситься згадка про афінський Лікей — гімнасій, де викладав Арістотель (II, 710). Обрамлення «Метаморфоз» акцентує закладену в них ідею. Овідій, хоч і сприймає, за традицією, розвиток суспільства від золотого віку до залізного, все ж вірить у творчі сили людини, в її одвічний потяг до прекрасного; «вік Августа», власне, й приваблює його витонченістю культури, більшою лагідністю людських стосунків.