Метаморфози

Новим кроком в освоєнні «Метаморфоз» стали переклади Миколи Зерова. Під рукою майстра гекзаметр виявив свої на диво широкі інтонаційно-ритмічні можливості, сам став могутнім виражальним засобом, а не монотонним поєднанням дактилів.

У наш час на рівні теперішніх вимог до художнього перекладу вибрані пасажі з «Метаморфоз» українською мовою інтерпретувала Юлія Кузьма.

Сьогодні, отже, не виникає питання, яким віршем перекладати Овідієву поему. Та це не означає, що праця перекладачів полегшилась. Навпаки, збереження гекзаметра має супроводжуватись якнайповнішим відтворенням усіх зображувальних засобів твору. «Метаморфози» ж, окрім проблем, що їх доводиться вирішувати перекладачеві будь-якого твору античної літератури, мають ще й свої труднощі. Це передусім труднощі стилістичного плану: потрібно відчути й передати мовою перекладу тональність кожного з представлених у поемі жанрів, домогтись належної гармонії в межах цілого твору.

Чимало клопотів завдає перекладачам образна система «Метаморфоз». Якщо Горацій, обмежений тісними рамками од, ішов у глибину слова, приховуючи свої образи, то в Овідія вони на поверхні — яскраві й розлогі. Проте відтворити їх нелегко: вони динамічні, стрімливі; статичним буває лиш останній штрих, фіксація руху. Отож багатослів’я Овідія (в поета багата синоніміка) — оманливе. Перед нами — найточніше дібрані слова. Адже зайвий штрих неодмінно зупинить рух, умертвить образ.

Овідій, як уже згадувалось, максимально розширює палітру барв. Колір нерідко набуває у нього важливого емоційного звучання. Згадаймо знамените: «Aurea prima sata est aetas» (I, 89). У перекладі: «Вік золотий було вперше посіяно». Перед нами, до речі, один із випадків, коли «потрібне слово» годі поставити на «потрібне місце». Початкове, акцентоване ритмічно й інтонаційно, звучне aurea — «золотий» осяває не тільки цей рядок, а й, здається, всю поему: недарма ж її називають «золотою легендою античності». Вимушене зміщення в перекладі послаблює емоційну виразність вірша та відповідний зоровий образ. Одначе перекладач, орієнтуючись на своєрідність Овідієвої поетики, на його світобачення, намагався компенсувати неминучі втрати в інших місцях твору.

Цей переклад — одна із спроб донести до читача співзвучне з першотовором відлуння тих одвічних перевтілень, що їх змалював у своїй невичерпній творчій уяві автор «Метаморфоз», — той, кого наш Кобзар назвав «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».

Андрій СОДОМОРА

Метаморфози

Книга перша

Дух пориває мене: про нові починаю співати
В змінених формах тіла. О боги, — бо ж од вас переміни,
Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,
Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

Ще поки море постало й земля і поки над ними
Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.
Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна
Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,
Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.
/10/ Світові сяйва свого не являв ще Титан^{1} променистий,
Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба^{2}.
Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний
Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта^{3}
Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.
Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;
Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води,
Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,
Все-бо в сум’ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,
Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,
/20/ Проти м’якого — тверде, на легке напирало вагоме.

Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:
Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря,
Потім етер блискотливий підняв над імлистим повітрям.
Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,
Простором їх порізнив, а з’єднав — найсердечнішим миром:
Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба
Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови.
Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче.
Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,
/30/ Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога
Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.
Первісну суміш ось так поділивши, цей бог невідомий —
Хто б він не був — сформував, як належало світу, частини:
Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі
Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.
Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись
Їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.
Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера,
З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.
/40/ Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них
Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі,
Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.
Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,
Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.
Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,
Й стільки ж ліворуч, і п’ята, від них чотирьох гарячіша,
Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий
Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

На серединнім немає життя через жар непомірний;
/50/ Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними
В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.
Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки
Легша вода від землі, — від вогню воно важче настільки.
Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.
Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.
Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.
Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям
Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,
Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму:
/60/ Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі.
Евр на Схід одступив — до країв набатейських^{4} і перських
Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.
Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,
Має в опіці Зефір^{5}. А на Північ, у Скіфію сніжну,
Силою вдерся жахливий Борей^{6}. Протилежні широти
Австр^{7} поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.
Врешті й етер над усім помістив — невагомий і чистий:
В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.
Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі, —
/70/ Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,
Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.
Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,
В обширах неба зірки появилися й постаті божі;
Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;
Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі.