«Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога
Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці
Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.
Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням
Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.
Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей{19} обмиває,
Вигубить плем’я людське — в тому ріками я присягаюсь,
Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.
/190/ Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,
Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.
Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої — німфи,
Фавни, сатири та жителі гір — добродушні сільвани{20}.
Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,
Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.
Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,
Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,
Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»
Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають
/200/ Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя
Цезаря кров{21} пролила, щоб і Рим у крові затопити,
Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.
Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,
Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,
Ніж отим гомоном неба — Юпітер. От, руку піднявши,
Голос подав він — і гомін ущух, і запала мовчанка.
Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,
Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:
«Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.
/210/ Що ж учинив він і як був покараний — викладу зараз.
Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.
Щоб перевірить її — ану ж неправдива! — з Олімпу
Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.
Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства
Мову вести — побачив таке, що й не снилось нікому!
Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає,
Потім — кілленські гаї та сосняк на Лікею{22} холоднім,
Далі — Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона
Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала.
/220/ Знак подаю, що це бог завітав — тоді з челяді кожен
Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись, —
„Я пересвідчуся, — каже, — й то скоро, кого тут вітаєм —
Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде“.
Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано
Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.
Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців{23}
Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,
Варить по куснях його у киплячій воді, а частину
Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене
/230/ Він тії страви поклав — я метнув блискавицю вогненну —
Й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.
Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді
Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа
Піною в пащі взялась — на худобу ще й нині звертає
Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий —
Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.
Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:
Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,
Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.
/240/ Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі
Гріх поселивсь! Куди оком не кинь — всюди злоба, насильство,
Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше
Хай-но поплатяться, — вирішив я, — раз того заслужили».
Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,
Гніву йому піддає, а частина — лиш годиться мовчки.
Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському
Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,
Люду позбавлена? Хто нам, — питають, — запалить у свято
Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?
/250/ Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,
Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок
Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».
Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,
Та побоявсь, щоб од того вогню сам етер божественний
Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.
Втім, пригадалося й рішення Долі{24}: що має настати
Час, коли море, земля й величавого неба склепіння
Враз спалахнуть, — і довкіл світова запалає будова.
Тож блискавиці, що в кузнях циклопів{25} кувались, одклавши,
/260/ Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку
Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.
Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,
З ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки
Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,
Грізне обличчя його — в чорноті дощового завою,
В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,
Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.
Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі —
Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.
/270/ Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні
Воду Іріда бере{26}, щоб до хмар донести її знову.
Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу
Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.
Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:
Брат лазуровий{27} його вже викочує хвилі в підмогу,
Ріки скликаючи{28} всі. І коли перед ним вони стали
В пишній палаті, — «Не буду тут, — каже, — розводитись довго,
На балачки не пора — вашу міць усі разом пролийте.
Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили
/280/ Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»
Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік —
От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.
Сам же він гупнув тризубцем{29} об землю, й вона, колихнувшись,
Водам іще додала небувалої сили й розгону.
Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;
Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,
Крівлю зривають, домашні божки{30} — на запіненій хвилі.
Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись, —
Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,
/290/ Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.
Повністю зникла межа поміж водами і суходолом —
Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.