Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея{516}, —
Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити;
Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко
Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі
Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.
Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився
Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.
/640/ Ікелом бога цього називають боги несмертельні;
Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій —
Фантас{517}: той бог залюбки перевтілитись може у землю,
Воду, поліно чи скелю — у будь-яке тіло бездушне.
Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти
Лиця свої. А до простого люду приходили інші.
Їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея,
Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта{518},
Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову
Голову низько схилив і занурився в ложе високе.
/650/ Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі
Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім
Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром
Образ Кеїка, яким тоді був він, — блідий, синюватий,
На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі —
Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,
Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.
Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,
Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино,
Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься — впізнаєш,
/660/ Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш.
Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!
Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні!
Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний
Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.
Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,
Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина
Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш, —
Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.
Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,
/670/ Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!»
Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова
Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі
Справді котилася; він же так само й рукою поводив.
Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка
Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря.
«Милий, куди ти? — гукнула. — Постій! Почекай на дружину!»
Й тут, потривожена голосом власним і з’явою мужа,
Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно
Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні
/680/ Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,
Б’є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,
Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся, —
Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень, —
«Вже Алкіони, — каже, — нема, Алкіона пропала
З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!
В морі Кеїк утонув: його бачила я і впізнала;
Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки, —
Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу —
Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш,
/690/ Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі —
Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям
Він об’явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно
Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).
Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!
Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?
Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив,
Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще
Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе
Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно.
/700/ Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.
Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею
Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла
Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!
Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!
Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна,
То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати
Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч».
Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки
Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.