/710/ Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,
Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.
Губиться в спогадах, поки стоїть: «Одчалював звідси…
Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море…»
Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю
Дивиться, — десь у морській далині, на воді мерехтливій,
Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,
Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,
Хоч не цілком ще близька, — присягнула б, що то чиєсь тіло.
Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.
/720/ Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем, —
«Жаль мені, — каже, — тебе і дружини, якщо ти жонатий!»
Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,
Тим їй на серці стає неспокійніше… Ось, колихнувшись,
Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко…
Глянула: це був Кеїк! «Ой лишенько!» — зойкнула й тут же
Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.
Руки назустріч йому простягає: «Так ось, мій любий,
Так до своєї дружини вертаєшся?» Там хвилеріз був,
Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього
/730/ Й падали перші вали, шумували приборкані води.
Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла:
Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,
Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.
Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,
Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.
Ось до німого вона, до безкровного тіла припала,
Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,
Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом.
Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,
/740/ Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,
Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули
Їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними
Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,
Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.
Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко
Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.
Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери
Не випускає Еол, полишаючи море внучатам.
Старець один запримітив якось, як вони понад морем
/750/ Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.
Хтось із присутніх, а може, й той сам, — «Але й цей, — зауважив, —
Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе
Ніжки, — і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха, —
З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку
Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:
Іл, Ассарак, Ганімед{519}, кого викрав Юпітер на небо,
Лаомедонт-володар і Пріам, кому доля судила
Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.
Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,
/760/ Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.
Хоч і було те хлоп'я Дімантіди{520} нащадком, одначе,
Кажуть, що Алексіроя, Граніка дворогого донька,
Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.
Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,
Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні
Села — на збори мужів іліонських не часто з’являвся.
Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.
Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну.
От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,
/770/ Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена.
Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка —
Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись
Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:
Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.
Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці
Зубом кривим уразила п'яту, затруївши їй тіло.
Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,
Скрикнув нестямно Есак: „О, навіщо тебе доганяв я!
Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?
/780/ Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом,
Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний
Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!“
Мовив — і з скелі, яку під’їдали вали рокітливі,
Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:
Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,
Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті.
От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно —
Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне
Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.
/790/ Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я
Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду
Йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.
Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,
Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла.
Любить моря і зоветься „нирець“, бо пірнає у море».
Книга дванадцята
Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать;
Що перевтіливсь, — не знав. Йому жертви складав на могилі,
Хоч і пустій, та позначеній написом, Гектор з братами.
Тільки Паріса тоді не було на печальних обрядах:
Викравши вдатну дружину{521} собі, він війну довголітню
Вніс у вітчизну: за звабником тисяча суден союзних
Рушило вслід, а на них — товариство військове пеласгів.
Помста швидкою була б, якби суден вітри супротивні
Не розметали, якби їх Авліда{522} в землі Беотійській,
/10/ Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго.
Вже готувалися звичаєм предків Юпітеру скласти
Жертву благальну, вже древній вівтар запалав, коли раптом
Неподалік вівтаря, на платані, уздріли данайці{523}
Синю змію, що вилася по стовбуру ген до верхів'я.
Там, на вершечку, — гніздо, й пташенят було вісім у ньому.
З матір'ю разом, що била крильми над гніздом опустілим,
Їх, ухопивши, несита змія в одну мить проковтнула.
Всі остовпіли, а Тестора син{524}, ясновидець відомий,
Ось що сказав: «Переможемо ми! Веселіться, пеласги!
/20/ Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!» —
Дев’ятилітню війну — було й дев’ять птахів — пророкує.
Тільки сказав, а змія, обвиваючи віття зелене,
Каменем стала, зміїний свій вигляд у ньому зберігши.
Не втихомиривсь, одначе, Нерей, — в аонійській затоці
Воїнство все ще стоїть. І вже дехто вважав, що від лиха
Трою Нептун береже, адже він її муром обводив.
Тільки не Тестора син: він-бо знає і вголос говорить,
Що слід робити: дівочою кров’ю власкавити гнівну
Діву-богиню{525}. Коли над любов'ю — спільна потреба,
/30/ Владар{526} — над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати
Кров, Іфігенія станула серед жерців посмутнілих
Біля жертовника, — зглянулась Діва й, присутнім заславши
Зір поволокою, в найурочистішу мить обрядову,
Кажуть, ланню жертовною доньку Мікен підмінила.
Тож, коли кров’ю належною задовольнилась Діана
Й разом із Фебою гнів довгочасний приборкала й море, —
Тисяча суден, вітрила наповнивши вітром попутнім,
Після трудів чималих до фрігійських пісків дотяглися.