Між суходолом, повітрям і водами є серединне
/40/ Місце у просторі — наче межа трьохчастинного світу.
Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека,
Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі.
Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій.
Безліч веде туди входів і тисяча отворів різних
Є в тому домі; дверей — ні одних ні в одному проході.
Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої
Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки.
Спокою в ньому нема, жоден закуток тиші не знає.
Криків, одначе, не чуть, тільки гамір стоїть невиразний.
/50/ Море подібно шумить, коли подих його наслухати
Здалеку. Відгомін грому такий, коли в хмарі понурій
Ще раз, але ніби знехотя вже, загуркоче Юпітер.
В передпокоях — роїться юрба. То виходить, то входить
Натовп хисткий. Неправдиві й правдиві впереміш повсюди
Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце
Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних.
Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля
Вигадки: що б не почув, — щось від себе додасть оповідач.
Там — Легковірність і Помилка, здатна на все, процвітає,
/60/ Там і Веселість пуста проживає, й Страхи онімілі,
Й Розбрат, іще молодий, і не знати ким зроджений — Шепіт.
Там озирається пильно довкіл і сама Поголоска:
Мусить-бо знати, що діється в небі, на землях, на водах.
От сповістила вона, що з загонами воїнів збройних
Грецькі до Трої зближаються судна. Отож не зненацька
Ворог напав: укріпились троянці й від моря проходи
Всі перекрили. Від Гектора перший ти рішенням Долі,
Протесілаю{527}, упав. Поріділи данайців загони
В перших боях: наштовхнулись на Гектора-мужеубивця.
/70/ Крові чимало проливши, відчули й фрігійці, що значить
Меч у правиці ахейців. Уже побережжя сігейське
Кров’ю спливало. Вже Кікн, потомок Нептуна, зі світу
Тисячу воїнів звів. Уже грізний Ахілл пеліонським
Списом троянців десятками клав. На Прудкій колісниці
Чи то за Гектором він, чи за Кікном шукаючи, врешті,
З Кікном зіткнувсь (тому Гектор ще міг десять років прожити).
Ось, понукаючи коней, що під хомутом вигинали
Спінені шиї, на ворога він скерував колісницю.
Списом потряс у могутній руці й до героя звернувся:
/80/ «Хто б ти, юначе, не був, перед смертю потішся принаймні
Тим, що в бою подолає тебе сам Ахілл-гемонієць!»
Мить — і спис Еакіда важкий поспішив за тим словом.
І, хоч несхибний був спис, хоча пущений був непомильно,
Все ж на той раз не домігся свого наконечник залізний.
Щойно грудей він легенько торкнувся, — «О сину богині, —
Кікн одгукнувся, — не раз-бо чував я, герою, про тебе, —
Певно, здивований ти, що нема в мене рани на грудях?»
(Списник таки дивувавсь). «Не подумай, що цей мідносяйний,
Золотогривий шолом, що цей щит, який маю в лівиці, —
/90/ Це охорона моя: їх ношу тільки задля окраси.
Зброєю звик хизуватися й Марс. І якщо я відкину
Це бойове окриття, то й тоді не боятимусь рани.
Щось таки важить, що я народивсь не від німфи морської,
Не від Нерея дочки: сам Нептун моревладний — мій батько».
Гордо промовив і списом в округлений щит Еакіда
Він, розмахнувшись, метнув. Через мідь, через дев’ять бичачих
Шкір наконечник проник, та застяг у десятому шарі.
Вихопив вістря і списом, що все ще тремтів од удару,
Знову розмашисто кинув герой, але ворога тіло
/100/ Знов без дряпинки було. Так і спис, що був кинутий втретє,
Кікна не вклав, хоч той вмисно підставив оголені груди.
Гнівом Ахілл запалав, як у цирку, бува, просто неба,
Піниться бик, ударяючи рогом страшним у багряну
Плахту, розлючений тим, що не тіло — повітря вдаряє.
«Може, — подумав Ахілл, — одлетів наконечник залізний?» —
Міцно тримався, однак. «То, виходить, ослабла правиця,
На одного лиш намарно розтративши всі свої сили?
Та не такою раніше була, коли стіни Лірнеса{528}
Й Тенеда я розметав, покоривши їх перший, а Фіви,
/110/ Еетіоновий край{529}, я залив таки їхньою кров'ю
Вщерть, коли бистрий Каїк, пурпуровий від кровопролиття
Плив, коли двічі пізнав, яка міць мого ратища, Телеф{530}!
Дужими й тут були руки мої: це ж бо їхня робота —
Купи навалених тіл; значить, має ще силу правиця!»
Мовив і, наче б у доказ тих слів, чи бува не брехливі,
Прямо в Менета метнув, простолюдина з-поміж лікійців.
Спис через панцир пробивсь, увігнався нещасному в груди.
Поки, вмираючи, падав Менет — головою об землю,
Вихопив зброю Ахілл із гарячої рани й промовив:
/120/ «Ось ця рука і цей спис, що на них я весь час покладався!
Хай і тепер, коли в цього метну, мені доля сприяє!»
Мовивши так, він у Кікна метнув — і не схибив нітрохи
Спис ясеновий: у лівім плечі задзвенів, невідхильний.
Тут же відбився, проте, мов од скелі чи муру глухого.
Там, куди списом поцілив, одначе, на грудях у Кікна,
Крові сліди спостеріг — і зрадів Еакід, та намарно:
Рани й тепер не було, це Менет його кров'ю оббризкав.
Щойно тоді, з колісниці високої вмить зістрибнувши,
Кинувсь на все ще спокійного Кікна з мечем блискавичним
/130/ Лютий Ахілл, але й те надарма: розкололися, бачить,
Щит і шолом, а гартований меч не бере-таки тіла.
Врешті, не втерпів Ахілл: він опуклим щитом своїм Кікна
Бити раз по раз почав навмання — по обличчі, по скронях.
Той подається назад, Еакід — насувається грізно,
Передихнути не дасть. І жахнувся нащадок Нептуна,
Кола в очах попливли, затуманився зір; та недовго
Він задкував: наштовхнувсь на валун, що лежав серед поля.
Гепнувсь горілиць; на нього ж — Ахілл. Усією вагою
Велет його до землі прикував, не дозволив рухнутись.
/140/ Потім, щитом і колінами груди йому пригнітивши,
Міцно шолом затягнув ремінцями, й вони наче в зашморг
І підборіддя, і шию взяли, не давали дихнути.
Вже нахиливсь Еакід, щоби зброю з полеглого зняти, —
Бачить: сама тільки зброя лежить. Замінив його тіло
В білого птаха з таким же іменням{531} отець моревладний.