Після виснажливих, довгих боїв благодатна запала
Тиша; на деякий час ворогуючі зброю відклали.
Поки одні обставляють сторожею пильною стіни,
Другі ж невсипно чатують удовж оборонного рову,
/150/ День урочистий настав, коли велет Ахілл, переможець
Кікна, власкавлював кров'ю телиці богиню Палладу.
Ось на багряний олтар він розклав їй посвячені кусні,
Ось уже й дим, такий милий богам, заклубився в повітрі;
З димом — жертовне пішло; що лишилось — було для гостини.
Знатні, прилігши на ложах, уже смаженину пахучу
Їсти взялись, усмиряють вином і турботи, і спрагу.
Та не кіфара дзвінка, не пісні милозвучні, не флейта
З буксу дірчастого, довга й тонка, їм дає насолоду, —
Ніч у розмовах пливе. Гомонять про бої, про хоробрість;
/160/ Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься.
Хто з ким зіткнувся, кого подолав, — їм приємно по черзі
Мову вести. А про що б довелось говорити Ахіллу?
Що б то хтось інший почав із гостей в товаристві Ахілла?
Звісно, цікавила всіх у той час нещодавня поразка
Сина володаря вод. Дотепер ще не сходило з думки,
Як це так бути могло, що юнацького тіла не брала
Зброя — ні меч, ані спис, що залізо щербилось об нього.
Сам Еакід лиш плечима здвигав, дивувались ахейці.
Втрутився Нестор: «На вашім віку був один тільки воїн,
/170/ Що не зважав ні на спис, ні на меч, кого криця не брала, —
Кікн, а от я в давнину знав такого, що й тисячу ран міг
Тілом своїм невразливим прийнять, — перребійця{532} Кенея.
Це був той самий Кеней, що, хоробрістю славний, на схилах
Отрію жив. Та його з-між усіх виділяє ще й інше:
Жінкою він народивсь». Тут усі сивочолого просять,
Щоб оповів про це дивнеє диво. Ахілл серед інших:
«А розкажи нам таки, бо ж усі ми почути б хотіли,
Словом розумним уславлений світоче нашого часу,
Хто був Кеней, яким чином зазнав переміни такої,
/180/ Звідки ти знаєш його, з яких битв, із якого походу,
Ким він подоланий був, якщо міг його хтось подолати?»
Старець на те: «Хоча заздрісна давність мені на заваді…
Хоч не одне, колись бачене й чуте, забулося нині,
Все ж не одне й дотепер пам'ятаю. Одначе, найкраще
З того, що дома було й на війні, саме це я затямив,
Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру
Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима —
Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня.
Славилась ясністю вроди Елатова доня — Кеніда{533},
/190/ Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю,
Значить, Ахілле, й твоїх, — бо й ти земляком їй доводивсь, —
Безліч — та все надарма — женихів набивалось до неї.
Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору
Матір твою чи то взяв за дружину, чи то — вже не тямлю —
Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто
Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді,
Й тут повелитель морів — повідають — її обезчестив.
Радий, що так несподівано свіжої звідав любові, —
„Сміло, — їй каже Нептун, — попроси, чого серце бажає, —
/200/ І не відмовлю тобі“. (Поголоска й про те сповіщала).
„Кривда велика — велике й прохання, — сказала Кеніда, —
Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині
Жінкою. Цим ощасливиш мене!“ Поки так говорила,
Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос.
Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй
Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим
Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза.
Щойно домігся свого — й по Пенейських полях походжає
Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака.
/210/ З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів
Син Пірітой. Лиш розставив столи — й запросив хмарородних
Звірів{534}, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру.
Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості.
Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає,
Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи.
Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва,
Сяє чудовим лицем. „Пощастило ж тобі, Пірітою“, —
Всі були певні того. Проте мало що не помилились:
Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Беріте,
/220/ Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди
Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились п’яним.
Мить — і веселощів мов не було: столи — вверх ногами.
Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває
Гіпподамію; за ним і всі інші — хто яку вибрав,
Хто яку міг — потягли, мов у щойно здобутому місті.
Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги.
Першим озвався Тесей: „Чи аж так оп'янів ти, Евріте,
Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя,
Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?“
/230/ Це не була похвальба: розметавши напасників буйних,
Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець.
Той — ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати
На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає,
Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди.
Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому
З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками,
Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея.
Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани,
З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий,
/240/ Б’ється Евріт. Роз’ярились, побачивши кров свого брата,
Звірі двовиді. „До зброї! До зброї!“ — гуртом заревіли.
Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку,
Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні.
Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало!
Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший
Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв
На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись
Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию
Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху,
/250/ Гримнув в чоло Келадонта, лапіта, — й замість обличчя
М'ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості.
Випали й очі з очниць; від удару немов провалився
Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння.
Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову
Ніжку стола, вклав Пелат, — і той голову звісив на груди.
Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров’ю, —
Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних.