Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши
Оком жахним, прохрипів: „Чи не можна б і ним скористатись?“
/260/ Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник
Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили.
Двох придавив: Бротеада й сусіда його — Оріона.
Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка
З неба — кажуть — могла навіть місяць на землю стягати.
„Даром не пройде тобі це зухвальство — була б тільки зброя!“ —
Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки
Оленя роги — жертовна окраса високої сосни.
Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею —
Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися,
/270/ То по густій бороді, зашкарублій од темної крові.
Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром,
Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо,
Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава.
Пойняте жаром палким, спалахнуло волосся, неначе
В спеку пшениця суха, а кров, запікшись на рані,
Так засичала жахливо нараз, мов кусень заліза,
Розчервонілий в огні, коли довгими щипцями з жару
Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо
Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу.
/280/ Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити
Полум’я; далі, поріг кам’яний від землі відірвавши,
Цілого воза вантаж, — на плече його взяв, та жбурнути
Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою
Друга свого привалив, що стояв побіч нього, — Комета.
Рет, посміхнувшись, на те: „Залишається лиш побажати,
Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!“
З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном
По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння
Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості.
/290/ З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта.
Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися
Першим пушком, — „Чи не сором тобі, перемігши хлопчину,
Ще й похвалятись?“ — озвався Евагр. Але Рет йому й слова
Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару,
Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди.
Далі й тебе він, кружляючи полум'ям над головою,
Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув, —
Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю
Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия.
/300/ Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої,
Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров'ю.
Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву
Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули.
Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати, —
Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани.
Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель, — за ними;
Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща — віщий
Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся:
„Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!“
/310/ Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину
Все ж не втекли. Їх усіх зупинила правиця Дріанта —
Спереду рани завдав. Так поранений спереду й ти був,
Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею:
Ти озирнувсь — і меч тобі вбився між очі в те місце,
Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба.
Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши
В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій
Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці
Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому.
/320/ Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою,
Пальці вкладаючи в ремінь на списі, — „Вино будеш пити
Стіксом розмішане“, — мовив Форбант і метнув блискавично
Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен
Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць.
Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані
Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих.
Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать
Жолуденосного дуба з землі; та коли, обійнявши
Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати,
/330/ Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра,
Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба.
Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік, — говорили,
Від Пірітоя — й Хромід. Але меншою для переможця
Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп.
Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні:
Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов — у ліве.
Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда,
На сідловині гірській похитнувшись, униз головою
В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній
/340/ Ясен зламав — на розчахнутім дереві кишки повисли.
Месник підбіг, Афарей, і, каменю шмат одлупивши,
Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба
Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні
Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу
Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну
Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном
Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,
Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим
Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.
/350/ Дубом Недімна поверг і метальника спису Лікопа.
Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала
Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,
Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,
З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі — Терея.
Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись
Демолеон. Віковічну сосну з кам’янистого схилу
Вирвати хоче будь-що, напинаючи м’язи горбаті.
З коренем вирвать не зміг — надламану в ворога кинув.
Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару,
/360/ З волі Паллади, — щоб вірили в те, йому щиро хотілось.
Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону
Крантору-велетню ліве плече проломила і груди.
За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле:
Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки,
Дав Еакіду його — в запоруку довір'я і миру.
Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани, —
Так обізвався: „Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий,
Заупокійний мій дар!“ І розгонисто в Демолеонта
Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом.
/370/ Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна задзвеніло
В кістці твердій. Закривавлене без наконечника древко
Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря.
Сили кентаврові біль додає; на противника люто
Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами.
Цей же шолрмом дзвінким і щитом зустрічає удари,
Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю.
Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно:
Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши
Спис віддалік; а в близькому бою — Іфіноя й Кланіда.
/380/ Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка
Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї
Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров'ю.