От я гукнув йому, гнівом розпалений: „Глянь, чого варті
У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!“ —
Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши,
Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі —
Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю,
Поки всі галасували довкола, Пелей — він найближче
Був до Доріла — мечем під живіт його з розмаху вдарив.
/390/ Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,
Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті,
В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню.
Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна
Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить.
Щойно рости почала борода золота; золотаве
Хвилями до половини плечей опадало волосся.
Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди,
Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим,
На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня,
/400/ Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту —
Й Кастор{535} його б захотів! Під сідло так і проситься спина,
Випнулись груди від м'язів тугих. Увесь — смолянистий,
Хвіст — білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги.
З роду його не одна пропадала за ним. Полонила —
Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна
3-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились.
Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові —
Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа
Їй дозволяє на це: то розпушує довге волосся,
/410/ То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу
В нього вплете, а не раз — із квіток найбілішу лілею.
Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських,
Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі.
Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші,
Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває.
Їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах
Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю,
Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч.
Хтозна-хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе,
/420/ Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию
Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце —
Тільки-но вийнято спис — разом з тілом усім похололо.
Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома.
Легко долоню на рану кладе, припадає вустами
До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче.
Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім
Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло,
Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала.
Перед очима стоїть дотепер іще той, хто вузлами
/430/ Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх —
Теокомед, що людину й коня захищав одночасно.
Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б,
І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши.
Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі,
Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає
Мозок. Так само відстояне через плетінку дубову
М’яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого
Точиться сік, виступаючи, згущений, — через щільніше.
Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти, —
/440/ Свідок твій батько, Пелей, — устромив йому меч по руків’я
В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали
Хтоній і Телебоант. У руці мав рогатину Хтоній,
Ратище — Телебоант. Саме ним він завдав мені рану —
Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся!
Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої!
Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні
Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може,
Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні.
Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом,
/450/ Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим
Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла.
Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу-
Пелетронійцю{536}. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу
Низ живота тим колом, що Несс його в мене пожбурив.
Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався
Мопс Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув,
Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати:
До підборіддя — язик, підборіддя ж — до горла прибито.
Списом п’ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела,
/460/ Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру.
Не пам’ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих.
Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза,
Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом.
Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий,
Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні.
Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським
Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя,
Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши,
Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря:
/470/ „Маю й тобі потурати, Кенідо{537}? Для мене ти завжди —
Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні,
Ким тебе мати на світ привела та якою ціною
Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано?
Ким була зроду, згадай; що знести довелось — і за кошик,
Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем.
Війни мужчинам залиш!“ А Кеней, поки так похвалявся,
Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу,
В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю,
Кинув кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя.
/480/ Піка ж одскочила так, мов градина — від плоскої крівлі,
Наче дрібний камінець — від напнутої шкіри тимпана.
Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий
Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла.
„Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз
Лезом, якщо притупилося вістря!“ — сказав і по боці
Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці.
Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні,
Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим.
Поки той з дива німів, що ворог — живий і здоровий, —
/490/ „Черга моя тепер, — мовив Кеней, — на тобі перевірю
Якість заліза свого!“ — й по руків’я кентаврові в плечі
Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла
Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану.
Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди,
Всі завзялись одному продірявити тіло списами.
Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає
Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць.
Дива такого ніхто ще не бачив. „Нечуваний сором! —
Вигукнув Моніх. — Йому одному лише — мужу з дівиці! —
/500/ Ради гуртом не дамо! Коли й муж він, — дівицями, значить,
Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські?
Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа
В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти!
Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона,
Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону
Брався звести. Ну а ми — півмужчині в бою уступаєм!
Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте,
В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу!
Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!“
/510/ Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав
Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув.
Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій
Голий, без лісу лишивсь, Пеліон — без глибокої тіні.
З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче
Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах
Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово
Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути,
Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря
Вирватись пробував ще, та не міг — тільки рухавсь на ньому
/520/ Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди —
Ось перед нами вона — колихаються при землетрусі.
Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини
Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу.
З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий
Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув.
Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє.
От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір,
М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо,
Й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив:
/530/ „Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапітів,
Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!“
Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило
Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо.
Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів
Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі».