Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти
Верх у тій битві взяли. Тлеполему{538} проте заболіло,
Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши,
Каже таке: «Вельми дивно мені, що Гераклову славу,
/540/ Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,
Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних».
Сумно пілосець на те: «А чи варто пригадувать давні
Лиха й біду, що її затягла вже років поволока, —
Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього?
Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда
Славить весь світ, але я… заперечити б їх намагався.
Ні Деїфоба, ні Полідаманта{539}, ні Гектора навіть
Не вихваляємо ж ми, — та чи хто свого ворога хвалить?
Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні
/550/ Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос
Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі
Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього.
Нас у Нелея дванадцять було — сини, як соколи —
Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився.
Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо:
Перікліменова{540} смерть. Будь-якого він міг набувати
Вигляду й знову ставати собою. Таку йому здатність
Дав моревладний Нептун — зачинатель роду Нелея.
Ким тільки той не ставав, щоб не датись Алкідові в руки!
/560/ Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці
Носить у кігтях кривих, полюбившись отцеві безсмертних.
Сили набувши орлиної, — кігтями, крилами, дзьобом
Дряпати, бити, клювати почав він обличчя Геракла.
Та тірінфієць напнув проти нього свій лук непохибний
І, поки птах, у підхмар'я злетівши, повис нерухомо,
Вцілив стрілою туди, де крило прилягає до тіла.
Рана була незначна. Та залізом підсічені м’язи
Слабнуть. Ні поруху в них, ані сили до лету немає.
Вже не опертись йому на повітря крилом онімілим —
/570/ Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась,
Тільки-но впав — од самої ваги його тіла проникла
Глибоко в бік, а пробилась ліворуч, уже через горло.
Досі ще дивно тобі, що діянь твого батька, Геракла,
Я не вславляю, прекрасний проводарю суден родоських?
Як за братів одімщуся, коли не мовчатиму вперто
Про перемоги його? А з тобою ж я вік буду в дружбі».
Так закінчив Нелеїд{541}, оповідач солодкомовний.
Всі ж, тільки старець замовк, осушивши повторені кухлі,
З лож повставали і, поки ще ніч, подались на спочинок.
/580/ А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі,
Вражений тим, що, змінивши свій вид, Фаетоновим птахом{542}
Син його став, запалавши злобливим вогнем до Ахілла,
Грізного войовника, понад міру завзявся на нього.
Вже коло двох п'ятиліть вирувала війна, коли так ось
Він до Смінтейця{543} звернувсь, до буйноволосого бога:
«О наймиліший мені з-між синів мого владного брата,
Ти, з ким я марно колись обгороджував стінами Трою!
Чи не зітхнеться тобі, коли глянеш на вежі, готові
Впасти ось-ось? Чи не жаль тобі тих, що лягли тисячами,
/590/ Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні
Гектора тінь, кого коні тягли вколо стін Іліона?
Втім, ще й донині живе собі той, хто є втіленням люті,
Нашої праці нищитель — Ахілл, що впивається кров'ю!
Хай лиш потрапить до рук — незабарно відчує велику
Силу тризубця мого! Та коли мені стрітись не дано
З ворогом, — ти крадькома вкороти йому віку стрілою!»
Той головою схитнув. Потураючи дядьковій волі,
А водночас і своїй, оповившись у хмару, в троянський
Табір Делієць прибув. Серед січі кривавої, бачить,
/600/ Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців
Стріли пускаючи. Бог, об'явившись: «Чи варто, — питає, —
Зброю ось так марнувать? Коли й справді своїм спочуваєш, —
То за братів одімсти, свої стріли скеруй на Ахілла!»
Мовив і сам, на Пеліда вказавши, що юрми троянців
Так і косив, повернув проти нього Парісову зброю
І власноручно стрілу спрямував непомильну, смертельну.
Що після Гектора смерті могло звеселити Пріама, —
Сталося! Ти, хто стількох переміг, переможений нині
Викрадачем боягузливим грецької жінки, Ахілле!
/610/ Знав би ти, що не боєць, а бабій тобі смерть заподіє, —
Від термодонтської{544}, певно, волів би загинуть сокири!