Ось він, фрігійців гроза, охорона й окраса пеласгів,
Сам воївник Еакід, що не відав у битвах поразки, —
В полум’ї. Бог його зброїв і бог його спалював цей же.
Вже спопелився великий Ахілл, і зосталось од нього
Так небагато, що нічим наповнити й урни, та слава,
Слава — живе й переповнює світ неозорно великий!
Ось яка міра Пелідові личить! Її осягнувши,
Сам він співмірний собі, непідвладний глибинам Аїду.
/620/ Щит його зваду зчинив, та таку, що й не важко пізнати,
Хто його власником був. Щодо зброї — вирішує зброя.
Все ж ні Тідід{545}, ні Ойлеїв Еант не посміли ставати
До суперечки про щит; ні з Атрідів молодший{546}, ні старший
Віком і чином — ніхто. Тільки велетень — син Теламона{547}
З сином Лаерта{548} узявсь нагороду славетну здобути.
Не захотів Танталід{549} у цю справу невдячну встрявати,
Каже аргоським вождям, щоб вони серед табору сіли —
З себе на них переклав суперечки цієї розв'язку.
Книга тринадцята
Повагом сіли вожді. Простолюддя — вінцем доокола.
Першим піднявся Еант — щита семишкірого власник —
І, через силу тамуючи гнів, на берег сігейський
Зиркнув похмуро, на ряд кораблів і, до неба піднявши
Руки, промовив: «Ми тут, перед суднами, — свідок Юпітер! —
Хочемо правду знайти. Мій суперник — Улісс-ітакієць,
Той, хто від полум’я Гектора{550} геть утекти не вагався;
Я ж — те полум’я збив, одігнав якнайдалі від суден.
Отже, безпечніше тут хитромудро словами змагатись,
/10/ Аніж руками — в бою. Але з мене такий красномовець,
Як із того — воївник: що на вістрі жорстокої битви
Зброєю можу звершити, те він — язиком на зібранні.
Зайве, гадаю, пеласги, про вчинки свої перед вами
Мову вести: ви їх бачили. Краще від нього почути,
Що він без свідків чинив, якщо ніч не вважати за свідка!
Справді великого я домагаюсь. Одначе, погляньте,
Хто мій суперник! Хіба ж це не скромно було б для Еанта
Взяти нехай навіть берло, якщо б ним Улісс мав пишатись?
Ну а для нього й сьогоднішній спір нагородою буде:
/20/ Піде ні з чим, та позаздрять йому, що з Еантом змагався!
Я ж — коли б навіть на мужність мою лягла недовіра —
Був би походженням неперевершений: син Теламона,
Мужа, що стіни троянські здобув під рукою Геракла
І побережжя Колхіди торкнувсь кораблем пагасейським{551}.
Батьком його був Еак, безгомінного світу володар,
Де еолійцю Сізіфу загрожує скеля нависла.
Щодо Еака, то сином своїм визнає його навіть
Батько всевишніх богів, тож Еант від Юпітера — третій.
Втім, навіть цей родовід не велику приніс би в цій справі
/30/ Користь, якби не ріднив мене також з Ахіллом великим:
Він мені брат; мені — й зброя його! Чи потомок Сізіфа,
Схожий, мов крапля води, на свого віроломного предка,
Мав би йменами чужими неславити рід Еакідів?
Перший я зброю надів, без наказу прибув — і за це ось
Ще й не присуджують зброї мені! Вона, бачте, для того,
Хто замикав наш похід, хто не квапився, граючи дурня{552},
Йти на війну, поки викрутів тих не розкрив ще хитріший —
Та не на користь свою — Навпліад і нарешті не змусив
Страхополоха цього й хитруна до військової служби!
/40/ Той, хто ніякої зброї не брав, нині візьме найкращу?
Я ж, кому в ході війни припадали одні небезпеки,
Шани і братніх дарів маю бути позбавлений нині?
Був би правдивий той шал, чи хоча б ми повірили в нього, —
З нами б тоді він сюди, до фрігійських укріплень, не вибравсь,
Перший до вчинків лихих спонукач! І тебе, Пеантіде,
Не залишили б на Лемносі{553} ми на великий свій сором!
Нині — йде поголос — ти, в лісовій заховавшись печері,
Скелі зітханнями рвеш і по праву для сина Лаерта
Кари благаєш — не марно, хіба що всевишніх немає!
/50/ Хто з нами йшов у похід, присягавсь на одну з нами зброю,
Хто був одним із вождів, кому лук свій і стріли несхибні
В спадок Геракл передав, — і голодний, і хворий сьогодні
Живиться м’ясом птахів, одягає їх пір'я; на них же
Стріли розтрачує ті, що їм суджено Трою здобути.
Все ж він лишився живий, бо не був за супутця Уліссу.
На самоті й Паламед нещасливий бажав би лишитись!
Жив би й тепер, а коли б і загинув, то хоч без провини!
Мстивий Уліссе — пам'ятав-бо, хто вдаваний шал його викрив! —
Зраду пришив Паламедові, ще й довести постарався
/60/ Вигадку: золото сам закопав, сам і виявив потім!
Так він підточував сили ахейців і смертю, й вигнанням, —
Як тільки міг. Так воює Улісс, так до страху схиляє!
Хай красномовнішим буде, ніж Нестор, — мене ж не зуміє
Переконать, що цього ж таки Нестора кинути в скруті —
Злочином жодним не є, хоча старець благав допомоги:
Зранений кінь був під ним, та й самого роки похилили —
Друг же руки не подав. Цього злочину я не придумав! —
Хай буде свідком Тідід: він по імені кликав Улісса,
Врешті, схопивши, соромив за втечу тремтливого друга.
/70/ Смертних учинки боги справедливим оцінюють зором!
Ось допомоги жде той, що її не подав; хто покинув —
Буде покинутий сам: цей закон він для себе ж накреслив.
Чую: „Рятуйте!“ — кричить. Я підбіг. Ледь живий уже, бачу,
Зблідлий од страху, тремтить — неминучої смерті чекає.
Щит свій важкий простягнувши над ним, що лежав у пилюці,
Душу нікчемну зберіг — не велика це честь! — боягузу.
Хоче продовжити спір? Повернімось туди, щоби знову
Битва була, й твоя рана, і страх, твій супутник постійний;
Словом, — ховайся за щит і за мужність — щита домагайся!
/80/ От врятував я його від загину, і що б ви гадали? —
Щойно від рани конав, а за хвилю — чкурнув, наче олень.