Гектор наспів — і з собою богів залучає до битви.
Не одного лиш тебе налякав його натиск, Уліссе, —
Навіть хоробрий здригнувсь, — таким жахом од нього війнуло!
Я ж, поки кров’ю впивавсь він, тягар величезний піднявши,
Здалеку в нього метнув — і горілиць герой повалився.
Я проти нього пішов, коли виклик він кинув ахейцям:
Кожен-бо в думці благав, щоб на мене впав тоді жереб —
І помогли молитви. А якщо вас цікавить сьогодні
/90/ Хід поєдинку того, то супернику я не піддався.
Ось і мечем, і вогнем, заручившись самим Громовержцем,
Ворог сягає вже до кораблів: де ж Улісс красномовний?
Цими грудьми я зберіг вам повернення: тисячу суден
Я захистив. Нині зброї прошу за врятовані судна!
Втім, коли правду казать, то не стільки мені, як тій зброї
Робиться честь: чи була б вона славна без слави моєї?
Зброї більше потрібен Еант, ніж Еантові — зброя.
З цим ітакієць{554} хай Реса зрівняє, нікчему Долона,
Сина Пріама, Гелена і те, як він викрав Палладу{555}.
/100/ Сам же — ніщо він при світлому дні без руки Діомеда.
Тож, коли зброю давати йому за такі от заслуги, —
Краще її розділіть: Діомедові — більшу частину!
Для ітакійця яка з неї користь? Він завжди голіруч
Ворога брав і бере, та не в чеснім бою, а зненацька.
Цей променистий шолом, що виблискує золотосяйно,
Тільки завадить Уліссу: принишклого в засідці зрадить.
Зрештою, надто обтяжливим для голови дуліхійця
Був би Ахіллів шолом. Пеліонського спису важкого
Невойовнича рука не могла б, очевидно й підняти.
/110/ Щит, що на ньому вкарбовано образ широкого світу{556},
Чи для слабкої, що вміє хіба шахрувати, лівиці?
Що ж ти, негіднику, мітиш на дар, непідхожий для тебе?
Втім, якби дар цей тобі й оддали помилково ахейці, —
Ворог тебе б не злякавсь, але мав би що з тебе знімати!
Втеча — хоча саме в ній собі рівних не знаєш ти досі —
Не врятувала б тебе: не годиться для втечі ця зброя!
Зваж і на те, що твій щит, який в ділі був так уже рідко,
Досі ще зовсім новий, непошкоджений, а на моєму —
Тисяча ран од списів: йому свіжий потрібен господар.
/120/ Ну, але годі! Слова — це слова. Повернімось до діла:
Між супротивників киньте хороброго воїна зброю:
Потім зійтися веліть. Переможцю її й подаруйте!»
Син Теламона замовк, і з останнім промовленим словом
Загомоніла юрба. Та герой, син Лаерта, підвівся.
Мить якусь мовчки стояв він, похнюпившись. Потім окинув
Зором вождів і, вдихнувши повітря, почав довгождану
Мову, — слова попливли, й на цей раз не позбавлені зваби.
«Жаль, що не вчуті мої молитви, як і ваші, пеласги, —
Хто б сумнівався тепер, кому слід перевагу віддати:
/130/ Мав би ти зброю свою, ми — тебе нині мали б, Ахілле!
Кривдниця Доля, однак, відняла його — в вас, як і в мене
(Тут він рукою змахнув, наче зір йому раптом заслали
Сльози), то хто б повноправнішим був спадкоємцем Ахілла,
Хто, скажіть, як не той, що схилив для данайців Ахілла?
Тільки б Еантові впертість безглузда не стала в пригоді;
Тільки б мені — винахідливий розум мій не перешкодив,
Що прислуживсь вам. А мовлення дар (якщо ним володію),
Той, що сьогодні — мене, а, трапляється, й вас виручає, —
Хай не пробуджує заздрості: кожен свого хай пильнує!
/140/ Ну, а походження, рід? Чи моя це заслуга, до чого
Жодних зусиль не доклав? Та якщо тут Еант похвалявся
Родом високим своїм, то й у мене з Юпітером-батьком
Певна спорідненість є: на такому ж я східці від нього.
Я — від Лаерта родивсь; Лаерт — від Аркесія; цей же
Сином Юпітера був. І ніхто з них не йшов на вигнання.
Славний мій рід і по матері: бог красномовний, Кілленій, —
Ще одна гордість його. Від богів мої батько і мати.
Та не тому, що й по матері я видатніший од нього,
Та й не тому, що мій батько не винен у братовій крові{557},
/150/ Зброї цієї прошу. Хай заслуги вирішують справу.
Те, що братами були Теламон і Пелей, не вважайте
За перевагу його. Коли йде про таку нагороду,
Міру хоробрості слід, а не знатності міру цінити!
Втім, коли взяти родинні зв'язки і спадковість найближчу, —
Є ж його батько Пелей, є ще й Пірр, його син. Для Еанта ж —
Місця нема. Хай у Фтію цю зброю везуть або в Скірос{558}!
Єсть іще Тевкр{559}; хоч так само двоюрідний брат він Ахіллу,
Зброї не просить, однак. Та хіба, попросивши, б домігся?
Тож, коли тільки про наші діла суперечка ведеться,
/160/ Стільки всього я зробив, що про те й оповісти тут годі
Так, нашвидку. Тому спробую викласти все по порядку.
Мати, Нерея дочка, щоб од сина біду відвернути,
Поміж дівчат помістила його{560} й з усіма підманула
Також, Еанте, й тебе, — юнака одягнувши, мов діву.
Хто ж, як не я, до дівочих речей, щоб його спонукати,
Зброю підклав? Та герой і тоді не відкинув накидки,
Хоч у руках уже меч мав і щит, поки знов я не втрутивсь:
„Сину богині, — кажу йому, — тільки від тебе залежить,
Впасти Пергаму, чи ні! Ти вагаєшся Трою здобути?“
/170/ З тим на хоробрі діла скерував я хороброго мужа.
Вчинки його — це й мої: коли Телеф зі мною боровся,
Списом я зранив його; а піддався — я вигоїв рану.
Фіви здобуті — заслуга й моя. Я ж і Лесбос, повірте,
Й Тенед, і Кіллу, й Хрісею{561} здобув — Аполлона оселі,
Й Скірос узяв. Од удару й моєї правиці, вважайте,
Стіни Лірнеські стряслись і зрівнялись, упавши, з землею.
Я, поминувши все інше, подав вам того, хто мав силу
Гектора перемогти — значить, Гектор поліг і від мене!
Зброєю, отже, тією, що нею я викрив Ахілла,
/180/ Зброї прошу: дав живому, від мертвого — знов забираю.
Тільки-но біль одного перейняв усіх інших данайців,
І поспливалося тисяча суден в Авліду Евбейську,
Наче завмерли вітри, а якщо й повівали часами,
То супротивні. Велить Агамемнону Доля сувора
В жертву невинну дочку принести безсердечній Діані.
Він — проти жертви цієї, однак; на богів розгнівився:
Владар отецьким пойнявся чуттям, та м’якими словами
Батьківське серце зумів я схилити на користь суспільну.
Мушу зізнатись, — Атрід хай пробачить мені це зізнання, —
/190/ Справу я вів нелегку, бо й суддя був не безсторонній.
Все ж і суспільне добро, і братова кривда, й найвища
Влада схилили його прямувати до слави по крові.
Послано й до Клітемнестри{562} мене, де не доказів сила —
Хитрість потрібна була. Та послали б до неї Еанта —
Ще й до сьогодні б вітри ходові парусів не напнули!