Послано й до Іліона мене — відчайдуха-промовця.
Гордо ввійшов і побачив я Раду високої Трої.
Повно було там мужів. Але, сміло їм дивлячись в очі,
Справу я вів, яку Греція спільно мені доручила.
/200/ Виклав Паріса вину; домагаюсь Єлени й добичі.
Згодні були з цим Пріам і Пріамовий родич — Антенор:
Сам же Паріс і брати, що в тій кражі йому пособляли,
Мало що волі рукам не дали, — чи ж не ти, Менелаю,
Свідок цього, — я з тобою був перший тоді в небезпеці.
Надто довго б я мусив розказувать, скільки добра вам
Рада моя та рука принесли у війні довголітній.
Довгий час після перших боїв не хотів покидати
Ворог укріплень міських; дочекатись відкритої битви
Годі було; вже й десятий під Троєю рік нас застукав…
/210/ Що ж у той час робив ти, хто лише напролом іти вміє?
Користь яку подавав? А якщо запитаєш про мене, —
Ворога в сіті беру, оборонні рови укріпляю,
Тішу всіляко своїх, щоб війну осоружну, тривалу
Легше терпіти могли. Як озброїтись можна, повчаю,
Як — добувати харчі. Де сутужно, — мене посилають.
Ось, одурманений сном, посилаючись на Громовержця,
Владар велить нам кінчати війну, хоч її й розпочато.
Легко йому й відстояти наказ: повелів же Юпітер!
От хай перечить Еант! Нехай кличе до знищення Трої!
/220/ Хай повоює, мастак воювать! Та чому ж не зупинить
Відступу? Зброї чому не бере та юрби не скерує?
Ба! На це здатний лиш той, чиє слово — завжди вагоме!
Втім, він і сам відступив! Я бачив, як ти, показавши
Спину — й мені стало соромно! — став напинати вітрила!
„Гей, зупиніться! — я втрутився. — Чи одуріли ви, друзі?
Трою, вже майже здобуту, надумали з рук упустити?
З чим — на десятий рік! — ви повернетесь, як не з ганьбою?“
Цими й іншими ще, красномовний од гніву, словами
Я втікачів зупинив, одвернув, очманілих, від суден.
/230/ І закликає Атрід переляканих друзів на збори.
Син Теламона й тоді, щоби зайвих клопотів не мати,
Пари з вуст не пустив. Ганьбувати володарів зваживсь
Тільки Терсіт{563}, але я покарав недолугого старця!
Виступив я і лякливих на ворога знов піднімаю,
Словом своїм повертаю в серця занепалу хоробрість.
Тож усе те, чим Еант похвалявсь, — його мужність уявна, —
Також заслуга моя: втікача зупинив я, отямив.
Хто потребує тебе між данайцями, хто тебе славить?
Ну а зі мною й Тідід свої вчинки погоджує радо,
/240/ Схвалює те, що роблю, дорожить товариством Улісса.
Щось таки важить, що не з однієї лиш тисячі наших
Вибрав мене Діомед! Хоч до цього й не змусила доля,
Знехтував я небезпеками: ніч була й ворог довкола!
З роду фрігійців Долона, що зваживсь на подвиг такий же,
Вбив я, але перед тим його змусив усі таємниці
Викласти — все, що облудлива Троя для нас готувала.
Все я від нього дізнавсь, не було що й вивідувать більше.
Міг повертатись уже до своїх, похвали заслуживши.
Та, не обмежившись цим, я проник у ту ніч до наметів
/250/ Реса, — й винищив махом усіх, розпочавши від нього.
Тільки тоді, доконавши свого, наче той тріумфатор,
Я на здобутому повозі в табір свій гордо в’їжджаю.
Зброї того, чиїх коней за вихід нічний домагався
Ворог, — мені не присудите? Бережете для Еанта?
Може, згадати ще й те, як загін Сарпедона, лікійця,
Знищив я списом своїм? Умиваючись власною кров’ю.
Впали від мене Керан, син Іфіта, Аластор і Хромій;
І Прітанід, і Алкандр, і Ноем повалився, і Галій;
Херсідамант і Тоон полягли від моєї правиці,
/260/ 3 ними — Хароп і Енном, що таку нещасливу мав долю!
Далі — й безвісних чимало лягло поза стінами міста
Від оцієї ж руки. Є й у мене рубці, громадяни,
Як і годиться, на грудях. А щоб голослівним не бути —
Гляньте! — І тут він розхристався. — Ось тії груди, що завжди
Тільки за ваше трудились добро, задля вашої справи!
Син Теламона, проте, упродовж тих років ані разу
Крові за вас не пролив! Його тіло не відало рани!
Ось і повірте йому, що відстоював судна пеласгів,
Що проти Трої й самого Юпітера виступив збройно!
/270/ Сам заявлю: виступав! Я не з тих, які звикли злобливо
Інших відсунути в тінь. Але хай на загальні здобутки
Не посягає один. Нехай кожного з вас пошанує!
Це ж Акторід{564} ворогів одігнав обладунком Ахілла
Від кораблів, що згоріли б таки з їх захисником разом.
Певен до того ж Еант, що лиш він міг на Гектора вийти;
Ні владаря, ні вождів, ні мене не бере до уваги.
Хоч йому жереб сприяв, а піднявся він — тільки дев’ятий.
Ну а який був вінець, чим скінчивсь, найхоробріший мужу,
Ваш поєдинок? Пішов собі, навіть без дряпинки, Гектор!
/280/ Мушу, хоч як мені важко, згадати вам той нещасливий
День, коли грізний Ахілл, охорона данайців надійна,
Впав! Та ні жах, ні ридання, ні смуток мені в ту годину
Не перешкодив з землі його тіло піднять божественне.
Ось на плечах цих, кажу, на плечах цих Ахіллове тіло
Й зброю Ахіллову ніс — і тепер її хочу носити!
Є необхідні в мені — для такого спорядження — сили,
Єсть і снага, єсть і дух, що належно цю почесть оцінить.
І чи для цього богиня морська — лазурова Фетіда
Сином пишалась своїм, щоб цю зброю, небесний дарунок,
/290/ Витвір такого митця, одягнув неотесаний воїн?
Що йому скаже різьба на щиті? Чи б зумів розпізнати
Де Океан, де Земля, де Плеяди й Гіади вологі
Високо в небі зорять, де там Аркт, що не відає моря,
Де там є коло яке, де — осяйливий меч Оріона.
Прагне тієї, тупий, на якій і не знається, зброї!
Твердить, що я хитрував, од війни ухилявся важкої,
Пізно в ряди наші став… Та йому й невтямки, що тим самим
Він посягає на честь величавого духом Ахілла.
Злочином хитрість назвав; ми з Ахіллом, виходить, — злочинці:
/300/ Люба дружина — мене; його — мати затримала люба.
Їм попередні роки присвятили ми, вам же — наступні.
З ними спочатку ми разом були, а потому вже — з вами.
Що звинувачений я — не біда, коли в злочині цьому ж
Навіть Ахілла винять. Ахілла ж, меткий од природи,
Викрив Улісс. Та чи може Еант викривати Улісса?
Втім, не дивуймось йому, що своїм язиком, недоріка,
Так опоганив мене. Він і вам не одне тут закинув,
Сорому гідне: якщо Паламеда оскаржив я підло,
Значить, не кращі й ви, хто за це йому вирок виносив.
/310/ Та, щодо цього, то й сам Навпліад, на гарячім піймавшись,
Мовити й слова не міг. А про злочин його ви не тільки
Чули, а й бачили золото — підкупу доказ найкращий.
Що на Вулкановім Лемносі Пеантіад ще й сьогодні, —
В тому вина не моя. У цій справі — слово за вами:
Ви ж на те згоду дали. Я дораджував тільки, щоб хворий
Був оддалік од війни, від доріг та трудів непосильних,
Щоб одпочинком зарадити спробував лютій недузі.
Вислухав — от і живе! Була щирою наша порада.
Врешті, на користь пішла. Хоча другові — й щирості досить!
/320/ Та, якщо тільки йому зруйнувати Пергам віщували, —
Не посилайте до нього мене! Хай ось син Теламона
Піде й зм'якшить того мужа, який од недуги та гніву
Геть одурів, хай сюди хитромудро доставить шаленця!
Іда скоріше розгубить ліси, Сімоент{565} до верхів'їв
Хвилю помчить, а троянцям Ахая подасть допомогу,
Ніж перестану грудьми вашу справу святу захищати,
Ніж заповзятість тупого Еанта на користь вам піде.
Хай, навісний Філоктете, завзявсь ти на мене, на друзів,
На владаря; хай прокльони погибельні сиплеш без міри
/330/ На мою голову вдень і вночі; хай одна в тебе думка:
Щоб, коли траплюсь тобі, насититися кров'ю моєю, —
Щоб опинивсь я на місці твоїм, а ти — на моєму, —
Все ж попрямую в той край, і тебе таки витягну звідти,
Й луком твоїм, якщо Доля сприятиме, заволодію,
Як удалось мені заволодіти пророком дарданським,
Як розгадав, що боги прорекли, що судилося Трої,
Як на виду в ворогів я Мінерви фрігійської образ
Викрав із храму… Й зі мною Еант порівнятися хоче?