Без того образу нам не судилося Трою здобути.
/340/ Де ж видатний ратоборець Еант? Де хороброго мужа
Слово гучне? Щось принишк ти тоді. А я, бач, повинен
Помацки йти поміж чати ворожі, довірившись ночі,
Де звідусюди чигають мечі, й не тільки у Трою —
В замок високий проникнути мушу й богиню фрігійську
Викрасти з храму її й пронести через пильну сторожу!
Що, якби я не зробив цього? Ти й до сьогодні б намарно,
Теламоніде, носив у лівиці свій щит семишкірий!
В цю вже віддалену ніч я надійну кував перемогу:
Трою тоді я здобув, бо її здобуття підготовив.
/350/ Годі бурчати й кивати мені раз у раз на Тідіда,
Друга мого! До діянь тих і він, безумовно, причетний.
Ну, але й ти, коли судна щитом захищав, не один був —
З цілим загоном стояв. А мені — одного вистачало.
Він, якби добре не знав, що кмітливість цінніша від сили,
Що не одній лиш правиці твердій нагорода належить, —
Сам би її вимагав. Вимагав би й Еант розумніший{566},
І воївник Евріпіл, і славетного син Андремона{567},
Й Ідоменей{568} або ще й Меріон — його співвітчизник.
Міг би й Атріда старшого брат нагороди просити:
/360/ В кожного сильна рука, та, хоч б'ються не згірше за мене,
В радах, однак, уступають мені! Тобі в битвах правиця
Служить; а я от на розум гнучкий покладаюсь охоче.
Вся твоя сила — сліпа. На мені — про майбутнє турбота.
Ти ведеш бій, але час того бою Атрід визначає
Разом зі мною. Одним тільки тілом ти користь приносиш.
Розумом — я. І наскільки мистецтво керманича вище
Від весляра, а вождя — од вояки простого, настільки
Я над тобою піднявсь. Не рука має в тілі моєму
Першість, а розум, душа; саме в них — нездоланність Улісса.
/370/ Тож нагорода, вожді, хай прикрасить того, хто так пильно,
Стільки тривожних років був на варті загальної справи.
Хай увінчає заслуги мої цей почесний дарунок!
Труд уже йде до кінця; на заваді вже й Доля не стане:
Врешті здобув я Пергам, бо його здобуття підготовив.
Отже, благаю надіями спільними, стінами Трої,
Що незадовго впадуть, божествами, які захопив я;
Всім, що розважно нам тут доведеться ще, може, зробити,
Всім, на що з голим мечем одчайдушно ще кинемось, може, —
Звісно, якщо хоч на мить усміхнеться ще Доля троянцям, —
/380/ Кривди мені не зробіть! Коли все ж не присудите зброї, —
Дайте хоч їй!» — і вказав їм рукою на образ Мінерви.
Схвально кивнули вожді. Взяла верх красномовності сила:
Хто був меткий на язик, той отримав Ахіллову зброю.
Хто ж і на Гектора йшов, і залізо, вогонь та негоду
Зносити міг, одного тільки гніву знести не подужав.
Біль переміг його, непереможного. Меч ухопивши, —
«Може, й на цю навіть, — вигукнув, — зброю Улісс посягає?
Нині на себе ж цей меч підніму; хоча кров’ю фрігійців
Ще донедавна багривсь, він ороситься власника кров'ю.
/390/ Щоб полягти міг Еант од руки одного лиш Еанта!»
Мовивши, в груди, що й досі не відали, що таке рана,
Де був для леза прохід, устромив смертоносне залізо.
Вийняти меч не здолала рука, та під натиском крові
Випорснув з тіла він сам. А з землі крізь багряну вологу
Вдарило в небо зелене стебло з пурпуровим на ньому
Квітом, що зріс був іще перед тим з ебалійської рани{569}.
На пелюстках мають букви накреслені спільні{570} обидва —
Хлопець і муж: одного з них імення, а другого — стогін.
А переможець пливе вже туди, де жила Гіпсіпіла{571}
/400/ Й славний Тоант, у той край, що мужів стародавніх убивством
Слави лихої зажив, — щоби стріли тірінфські{572} здобути.
Тільки тоді, коли з власником разом їх грекам доставив,
Під довголітню війну було рису підведено крайню.
З Троєю впав і Пріам. Нещаслива дружина Пріама,
Втративши все, незабаром утратила й вигляд людини:
Загавкотіла нараз, колихнувши чужинне повітря,
Де між вузькі береги заганя Геллеспонт свою хвилю.
Ще палахтів Іліон. Ще вогонь поривався до неба.
Вівтар Юпітера випив до краплі старого Пріама
/410/ Кров нерясну. За волосся притягнено Фебову жрицю{573} —
Марно вона простягала до неба долоні благальні.
Поки дарданські жінки вже в охоплених полум’ям храмах
До своїх рідних богів, безсловесних зображень, горнулись,
Тут же, падкі на красу, почали їх розхапувать греки.
Скинуто й Астіанакса{574} з тієї високої вежі,
Звідки йому нещодавно показувать мати любила
Батька, що збройно стояв і за себе й за прадідів землю.
Вже до від’їзду схиляє Борей. Вже, порушені вітром,
Снасті риплять. Паруси на попутній скеровують подув.
/420/ «Троє, прощай!{575} Нас у рабство женуть!» — розридались троянки.
З димних виходять осель, до землі припадають устами.
На корабель наостанку зійшла, — бо її, розпростерту,
Ледве знайшли на могилах синів, — безталанна Гекуба.
Хоч за нагробок хапалась вона, хоча прах цілувала, —
Все ж дуліхійці{576} її відтягли. Тільки Гектора попіл
Їй зачерпнути вдалось і за пазуху потай сховати.
Гектору ж — дар похоронний скупий — волосок посивілий
Та материнську пекучу сльозу на могилі лишила.
Де колись Троя була, напроти фрігійського краю,
/430/ Плем’я бістонців живе. Поліместор колись там багате
Мав володіння. Йому, Полідоре{577}, й оддав тебе батько
На виховання, щоб ти був подальш од фрігійської зброї.
Доброю думка була, якби батько з тобою не вислав
Скарбу, що губить людей, на лихе підбиває лихого.
Тільки-но впав Іліон — і фракійців безбожний володар
Меч оголив і прошив, душогуб, вихованцеві горло.
І, ніби з тілом позбутися й злочину міг одночасно, —
Труп юнака з прямовисної скелі пожбурив у воду{578}.