В гавань фракійську тим часом Атрід завернув свої судна.
/440/ Жде, щоби море вляглось і щоб вітер тихіше повіяв.
Там-от нараз, яким був за життя — велетенського зросту —
Встав із землі, що під ним розступилася, й глянув спідлоба
Грізний Ахілл, як тоді, коли, сповнений дикого гніву,
Несправедливим мечем Агамемнона брався скарати.
«Бачу, забувши мене, від'їжджаєте звідси, ахейці!
Видно, зі мною присипали ви й за труди мої вдячність!
Не допустіть же цього! Не лишіть мого праху без шани —
Кров Поліксени{579} дала б насолоду Ахілловій тіні!» —
Мовив. А друзі його, щоб вимогливу тінь задобрити,
/450/ Від материнських грудей — одиноку опору та втіху —
Діву, що в горі зросла й одцвіла без пори, відривають
І до могили ведуть — похоронного вогнища жертву.
Не розгубилась нітрохи вона й коло вівтаря ставши.
Чуючи серцем, на кого чекає обряд страхітливий,
Бачачи Неоптолема{580}, що мовчки стоїть побіч неї
З голим мечем у руці й тільки оком її поїдає, —
«Чи не пора вже, — промовила, — кров благородну пролити?
Ось я, готова, стою. Або в горло мені, або в груди
Меч устроми! — Й оголивши, підставила груди та шию. —
/460/ Не слугувала б ніде я й нікому, а так ось собою,
Впавши на вівтар святий, хоч якесь божество уласкавлю.
От коли б тільки про долю мою не дізналася ненька!
Ось що мені не дає своїй смерті радіти; одначе
Не над загином моїм — над життям своїм слід їй ридати.
Ви ж, аби вільною я завітала до манів стігійських,
Геть одійдіть — таке право моє! — Хай рука чоловіча
Чистого тіла мого не торкне. Хто б не був той, котрого
Смертю моєю власкавити хоче, — прийме він радше
Вільної дівчини кров. І якщо на останнє прохання
/470/ Все ж відгукнетесь, — адже вас Пріама дочка закликає,
Не полонянка, — без викупу матері тіло віддайте:
Право сумне, щоб дочку схоронить, не за золото купить, —
Сльози хіба що проллє, бо яке ж нині золото в неї?»
Мовила, й плакав народ, не стримавши сліз, що їх діва
Стримала; й навіть сам жрець, мимоволі сплакнувши, насилу
Гостре залізо ввігнав у дівочі оголені груди.
Легко торкнувшись коліном землі, затуляючи рану,
Мить передсмертну свою вона тихо, погідно зустріла.
Навіть тоді, коли падала вже, від стороннього ока
/480/ Вроду ховала свою: соромливо поправила одяг.
Мертву троянки взяли. Спогадали при ній Пріамідів
Ще раз… Один тільки дім, а стільки полеглих у ньому!
Діво, в них ти на вустах, як і ти, нещодавно щаслива
Мати й дружино володарська, — Азії образ квітучий!
Нині — здобичі доля скупа, що й Улісс переможний
Взяти б її й не подумав, якби не родився від неї
Гектор. Такого хазяїна — син своїй матері вибрав!
Скорбно до тіла, що з духом стійким розлучилось, припавши,
Сльози, що їх над вітчизною, мужем, синами ронила,
/490/ Ллє над дочкою тепер, омиває сльозами їй рани,
Ніжно вустами голубить уста, і вдаряється звично
В груди, й, по крові зчорнілій поводячи сивим волоссям,
Нігтями груди кривавлячи, різне й таке примовляє:
«Доню, остання, — бо що ж позосталося? — матері втрато!
Доню, лежиш, — і в твоїх я й свої бачу рани глибокі!
Ось, щоб ніхто з моїх рідних не вмер без насилля, — сьогодні
Вражено, доню, й тебе. Я ж гадала: тобі хоч єдиній
Меч не загрожує, ти ж полягла-таки — жінка — від нього!
Скільки братів твоїх, нині — й тебе звів зі світу один лиш —
/500/ Трої нищитель Ахілл, що й мене засудив на самітність.
Щойно він впав од стріли — посланниці Феба й Паріса,
Легше зітхнулось мені. „Не страшний вже Ахілл нам!“ — гадала.
Втіха завчасна була: навіть попіл зотлілого тіла
Спокою нам не дає; його гнів постає з-під могили.
Я для Ахілла зродила стількох! Іліон величавий
Впав. До сумної межі підійшло лихоліття народне.
Втім, чи дійшло до межі? Ще ж мені над Пергамом ридати!
Ще ж бо триває мій біль. Нещодавно щаслива й заможна,
В колі дітей, невісток і зятів, біля владаря-мужа, —
/510/ На чужину йду, раба, від могил одірвана рідних,
Щоб Пенелопі служить. Італійським жінкам вона вкаже
Пальцем на мене, служницю за прядкою: „Ось вона, мати
Гектора славного! Ось вона, гляньте, Пріама дружина!“
Ти, хто по втратах стількох лиш одна пригасити б зуміла
Біль материнський, тепер… полягла на ворожій могилі!
Дар поминальний Ахіллу зродила я! Ще й зволікаю,
Наче б із криці була. Чи потрібна мені така старість?
Чи не для інших іще поховань розтягнути взялися
Вік мій жорстокі боги? Хто подумати б міг, що Пріама
/520/ Можна тоді, коли Троя в руїнах, щасливим назвати?
В смерті — й щастя його, бо загину твого він не бачив,
Доню моя; свою владу й життя одночасно покинув.
Може, вшанують тебе похованням, володаря дочко?
Може, в гробницю тебе покладуть, де лежать наші предки?
Ні, не така наша доля, на жаль! Твою тінь заспокоїть
Матері щира сльоза та піску чужоземного жменька!
Втрачено все… Але ні! Є одне, ради чого могла б я
Жити ще деякий час, — найлюбіша для мене дитина,
Син Полідор, наймолодший з синів моїх, нині ж — єдиний,
/530/ В цьому краю він живе, в ісмарійського владаря домі.
Горе! Чому я стою? Треба ж кров із запеклої рани
Змити дочці і хлюпнути водиці на миле обличчя».