/640/ Мовчанку зрушив Анхіс: «Незрівнянний служителю Феба,
В тебе — якщо мені пам'ять не зраджує — син був, а також
Четверо дочок — тоді, коли вперше я бачив ті стіни».
Той головою, що в стьожки була білосніжні вповита,
Сумно схитнувши, сказав: «Твоя правда, герою великий!
Ти мене знав ще тоді, коли дітьми п'ятьма я втішався.
Нині ж — така вже хистка, непостійна рядить нами доля! —
Майже в бездітного ти загостив. Бо яка ж то від сина
Поміч, коли його близько нема? В тім краю, що від нього
Й названий, в Андросі, владу й поля він посів замість батька.
/650/ Мовити правду Делієць навчив його; донькам, одначе,
Лібер таке дарував, чого важко собі й побажати,
Важко й повірити в те, бо до чого б вони не торкнулись, —
Перемінялось у хліб та в оливку — Мінерви, богині
Жовтоволосої дар, і велика була з того користь.
Тільки-но Трої нищитель, Атрід, про те диво дізнався, —
Ти не подумай, що відгомін бурі од вашого краю
Не докотився й сюди, — моїх дочок він силою зброї
Вирвав із батькових рук, і велів їм, щоб цим божественним
Даром живили вони кораблі незчисленні аргейців.
/660/ От і розбіглись вони хто куди: подались на Евбею
Дві мої доні, а ще дві — на Андрос, до брата. За ними
Воїн прибув, щоб війну розпочати, якщо їх не видасть.
Страх переважив братерське чуття, і сестер-утікачок
Брат таки видав. Ти б міг оправдати його боязливість:
Хто б його край захистив? Ні Енея ж, ні Гектора, з ким ви
Десять протриматись років змогли, не було біля нього!
Вже полонянкам кували наручники. Ці ж молитовно,
Поки ще змога була, вільні руки до неба піднявши,
Скрикнули: „Батьку-Ліею, рятуй!“ І подав допомогу
/670/ Їхнього дару творець, якщо знищити способом дивним —
Значило б допомогти. Але як вони вигляд змінили,
Я того знати не міг, пояснити не годен і нині.
Знаю, що сумно скінчилося все: в голубів білосніжних
Перемінились вони, супровідниць дружини твоєї!»
Так і спливав за гостиною час: то про те, то про інше
Мову вели. Та відсунуто стіл. Розійшлись усі спати.
Щойно на світ зайнялось, подалися до віщого Феба.
Велено їм до праматері, до берегів, де почався
Рід їх{587}, плисти. Проводжати владар із дарунками вийшов:
/680/ Скіпетр — Анхісу; Асканію — лук і хламиду; Енею ж
Дав він кратер, що його переслав ще раніше для нього
З-над берегів аонійських Терсей, побратим його давній.
Отже, Терсей переслав; Алкон-беотієць із Гіли
Виробив, різні на ньому різьбою представивши речі.
Місто було там, і семеро брам вирізнялись у ньому:
Що це за місто, не важко було здогадатись по брамах.
А перед містом — похід похоронний, вогні та могили,
Всюди — жінки, матері, розхристані, простоволосі;
Свідчило все про печаль. Навіть німфи, здавалось, ридали
/690/ Край пересохлих джерел. Одиноко чорніє безлисте
Дерево; спрагнені кози снують по жарких крутосхилах.
Посеред Фів зобразив той митець Оріонових дочок{588}.
Не по-жіночому горло одна з них під меч наставляє,
Друга, залізо грудьми зустрічаючи, також одважно
Впала за рідний народ. І несуть їх обох через площі,
Вогнище палять високе для них на почесному місці.
Двоє близнят, юнаків, щоби рід не загинув безслідно,
З попелу дів піднялись; їх Коронами — каже переказ —
Названо. Матері прах урочисто вони проводжали.
/700/ Всі ці зображення, славні ще й полиском давньої бронзи,
Зверху акант золотавий обводив по вінцях кратера.
Не поскупились і Трої сини: в свою чергу жерцеві
Цінну кадильницю й чашу дали; окрім того, блискучий,
Щирого злота вінець у ясних, мов зірки, самоцвітах.
Далі згадалося їм, що від Тевкра ведуть свою вітку
Тевкри, й на Криті зійшли. Але небо тутешнє пришельцям
Не до вподоби було; того краю сто міст залишивши,
До побережжя Авсонського{589} прагнуть чимшвидше дістатись.
Буря, зірвавшись, метає мужів. Ненадійні Строфади{590}
/710/ Їх прийняли, де набралися страху від птиці Аелло{591}.
Вже й дуліхійські затоки минули, Ітаку і Самос,
І нерітійські поля{592}, що були під лукавим Уліссом, —
Далі пливли. Вже й Амбракію{593}, що в давнину через неї
Посперечались боги, вже й суддю, що змінився у скелю,
Бачать; Актійського Феба{594} тепер там відома святиня.
Ось і Додони земля з її дубом пророчим — за ними,
І Хаонійська затока{595}, де діти владики Молосса,
Крила відчувши нараз, од вогню врятувалися чудом.
Потім феаків поля{596}, де сади плодоносять щасливі,
/720/ Їх привітали, а згодом — Епір і Бутрот{597}, що немовби
Другою Троєю був, де фрігійський віщун верховодив.
Певні свого майбуття, — бо ж усе їм Пріама нащадок,
Віщий Гелен, роз’яснив, — відтіля в сіканійську затоку
Входять. Сіканія в морі трьома закріпилась клинами.
Вістрям один з них, Пахін, до сльотливого звернений Австра.
Другий з клинів, Лілібей, — до Зефірів ласкавих, а третій,
Пелор, — до Аркта, який не торкається хвиль, до Борея.
Тевкри сюди подались. При попутному вітрі й на веслах
Саме під ніч допливли до піщаного мису Занклеї{598}.
/730/ Справа тут Скілла чигає, а зліва — шалена Харібда.
Ця то поглине судно, то з нутра свого вивергне знову;
Тій — гавкотливі собаки живіт опоясують чорний,
Хоч на лице вона — дівчина. І, якщо твори поетів —
Це не суцільний обман, то була колись дівою Скілла.
Юрмами йшли в її дім женихи, та, гордуючи ними,
Скілла до німф поспішала морських — вона їм полюбилась —
І про закоханих часто з насмішкою оповідала.
Їй Галатея, волосся чесати якось доручивши,
Слово таке, час од часу зітхаючи глибоко, мовить:
/740/ «Скільки мужів аж ніяк не лихих домагається, діво,
Ласки твоєї, і все ж їх відкинути можеш безкарно!
Я ж, хоч мій батько — Нерей, хоч мене народила Доріда,
Німфа морська, хоч пильнують мене лазурові сестриці,
Тільки з великим трудом утекти спромоглась від Циклопа,
Що закохавсь». Говорити їй тут перешкодили сльози.
Скілла богині з лиця білосніжним утерла їх пальцем
І, звеселивши її, — «Розкажи, дорога, — попросила, —
Що за причина була — довірся мені! — твого болю».
А Нереїда таке повідає Кратеїній доні{599}: