/750/ «Жив тут Акід, що родився від Фавна й сіметської німфи.
Хоч насолодою був чималою він батькові й неньці,
Більшою все ж — був мені: лиш до мене, вродливий, горнувся.
Два восьмиліття тоді він подвоїв, і саме в ту пору
Ледве помітний пушок йому ніжні засіював лиця.
Я поривалась за ним, а за мною — Циклоп ненастанно.
Може, спитаєш тепер, що сильніше мене розпікало:
Чи до Циклопа ненависть, чи пристрасть до хлопця, — не знаю:
Різні були ці чуття. Чи десь є, благодатна Венеро,
Межі твоїх володінь? Навіть той неосвічений, дикий
/760/ Велет, що страх наганя й на ліси, від якого ніхто ще
Цілим не вийшов, той лютий хулитель богів та Олімпу
Силу любові одчув. Запалавши до мене жагою,
Про череду, про печери забув і — дивнеє диво! —
Вже хорошитись, кошлатий, почав — подобатись хоче:
Вже, Поліфеме, скреблом ти жорстке своє чешеш волосся,
Вже розкуйовджену бороду хочеш серпом підрівняти.
Глянути в воду на себе спішиш: чи не надто суворий?
Тяги до вбивства, дикунства, безмежного прагнення крові —
Мов не було. Припливають спокійно й відчалюють судна.
/770/ Телем тим часом навідався до сицилійської Етни,
Телем, Евріма син, кого птах не підвів іще жоден{600}.
До Поліфема жахливого він підійшов і промовив:
„Хитрий Улісс тобі вкраде з чола твоє око єдине“.
„Ти помиляєшся, — той засміявсь, — найдурніший з пророків:
Інша вже цілого вкрала мене!“ Й віщуванням — намарно! —
Знехтував. То велетенські він міряє вдовж побережжя
Кроки, то знов до печери вертається, щоб опочити.
Клином у море вбивається там гостроверхий і довгий
Берег, і хвиля морська з двох боків напливає на нього.
/780/ Виліз Циклоп на той берег і сів посередині, дикий.
Рунисті вівці туди самохіттю за ним потяглися.
Ось він, до ніг собі замість кийка величезний поклавши
Стовбур сосни, що й за щоглу правити б міг кораблеві,
Склеєну з сотні тростин взяв сопілку, і свисти пастуші
Чутно було на всі гори довкіл — близькі, і далекі,
Чутно й на морі було. До Акіда свого пригорнувшись,
Десь у куточку, за скелею, здалеку я дослухалась
До його слів, і почуте не випало з пам’яті й досі.
„Ти, Галатеє, біліша, ніж лист білосніжний лігустри{601},
/790/ Звабніша від буйноквітих лугів, од тополі стрункіша,
Ти осяйніша від скла, від грайливої кізки прудкіша,
Гладша від скойки, що хвиля її ненастанно шліфує,
Влітку миліша, ніж тінь, од ласкавого променя — взимку;
Тонша рум'янцем, ніж яблуні плід, од смереки ставніша,
Ти й від льодинки прозоріша, й від виногрона солодша,
М'якша, ніж лебедя пух, ніж сир невіддавлений м'якша.
І красивіша, ніж росяний сад, якби геть не тікала.
Ця ж Галатея, однак, од телиць непокірних дикіша,
Від предковічного дуба твердіша, хисткіша від хвилі,
/800/ Впертіша від молодої верби, від лозини тугіша,
Непогамовніша від бистрини і стійкіша від скелі,
Від лісової пожежі рвучкіша, пишніша від пави,
Від ведмедиці, що родить, лютіша, колючіша терня,
Зліша від злої змії під п’ятою, від моря глухіша,
І — що найбільше дратує мене — ти тікаєш не тільки
Швидше, ніж олень лякливий, коли звідусіль залунає
Гавкіт собак, а й од подуву швидше й крилатого вітру.
Втім, якби знала мене, то й самій було б сором тікати,
Впертість свою прокляла б і за мною сама б упадала.
/810/ Є в мене посеред гір під навислими скелями схови,
Де й у спекотливий день не дошкулює сонце, а взимку
Не допікає мороз. Є сади, заряснілі плодами,
Є на повзучій лозі мовби з щирого золота грона,
Єсть і багряні. І ці маю, й ті, Галатеє, для тебе.
В лісі, дозрілі під милою тінню, коли заманеться,
Ніжні суниці зриватимеш літом, під осінь — ожину
Й сливи; не тільки такі, що від соку темніють, а й інші —
Кращі од них, що подібні, дозрівши, до свіжого воску.
Підеш за мене — й каштанів м’яких тобі, й арбута ягід
/820/ Гори, повір, нанесу. Всіх дерев господинею будеш.
Всі ці отари — мої. По долах ще блукає чимало
Та по дрімучих лісах, а багато — у стійлах печерних.
Може, цікавишся все-таки, скільки їх — годі сказати:
Бідним — рахунок вести. А почну ті отари хвалити —
Так не повіриш, хіба що сама, завітавши, побачиш,
Як череда з переповненим вим'ям заледве ступає.
Жвавий ще є молодняк у кошарах затишних — ягнята.
Є ще й однолітки їх у сусідніх кошарах — козлята.
Є досхочу молока білосніжного; з нього частина
/830/ Йде для пиття; що лишається — те я на сир відставляю.
Та не одні тільки втіхи пусті та буденні дарунки
Ждуть, Галатеє, тебе — є тут лані, є зайці й козулі;
Зняв я з верхів'я стрімкого гніздо, маю голубів пару —
Їх підшукав я тобі: буде милій забава — подумав.
Схожі, мов крапля води, — було б легко тобі помилитись.
На верхогір'ях якось ведмедиці кошлатої діток
Я підібрав і радів: збережу-но їх для Галатеї!
Годі ж цуратись мене! З лазурового випірни моря!
О Галатеє, прийди! Не відкинь моїх щирих дарунків!
/840/ Знаю обличчя своє: на текучій воді нещодавно
Я спостеріг себе, й був задоволений тим, що побачив.
Глянь, який велетень я! Сам Юпітер на небі не більший
Тілом від мене, — чував я од вас, що якийсь там Юпітер
Начебто правити мав. Одтіняючи мужнє обличчя,
Аж до плечей, наче гай, моє буйне спадає волосся.
Хай не вражає тебе, що на тілі моєму щетина
Їжиться, темна й густа: чи любили б ми схили безлісі?
Що б то за кінь був, якби не росла йому грива на шиї?
Пір'я вкриває птахів, а вівцю прихорошує вовна.
/850/ Мужа красить борода й наїжачений заріст на тілі.
Серед чола — в мене око єдине, на щит величезний
Схоже, ну й що? А хіба з неосяжного неба велике
Сонце не бачить довкіл усього? Чи воно не єдине?
Зваж і на те, що мій батько-володар у вашому морі;
Свекром він буде тобі. Змилостивсь наді мною нарешті,
Вислухай просьби того, хто твоїй лише кориться владі!
Що мені небо й Етер, що Юпітер якийсь із громами?
Перед тобою тремчу, бо твій гнів — над усі блискавиці.
Легше я зніс би погорду твою, якби разом зі мною
/860/ Ти погордила всіма. Та чому, відштовхнувши Циклопа,
Любиш Акіда? Чим гірші обійми мої, ніж Акіда?
Хай і собою милується він, і тобі буде милий, —
Хоч і болить мені те. Але, — хай-но мені навинеться, —
Зразу відчує, що в тілі такому є й міць відповідна!
Нутрощі вирву живцем, по полях порозкидую кусні
Й по твоїх водах — отак і з'єднаєшся з ним, Нереїдо!
Весь я горю, потривожений жар палахтить іще дужче,
Наче б у грудях своїх із усім її полум’ям разом
Етну вогненну ношу, — та тебе, Галатеє, не проймеш!“