/870/ Марно наплакавшись так, — я за ним оддалік поглядала, —
Раптом підвівсь і, мов бик у якого забрали телицю,
Люто метатись почав, — по яругах, по горах гасає.
Врешті й на нас, що такої біди не чекали, зненацька,
Дикий, набрів. „Ото знахідка! — рикнув. — Цим разом востаннє —
Вже я подбаю про те! — пригортаєтесь так, голуб’ята!“
Лиш роз'ярілий Циклоп на голос такий страхітливий
Міг спромогтись. Навіть Етна-гора сколихнулась од нього.
Я, перелякана, в воду пірнула — були ми край моря;
Ну а сіметський юнак{602}, побережжям пустившись тікати, —
/880/ „О Галатеє, — кричить, — порятуй! У біді свого сина
Не покидайте, батьки! Приховайте в своїх володіннях!“
Та здоганяє Циклоп. Одлупивши мало не півскелі,
З маху в Акіда жбурнув. І хоча нещасливця той камінь
Тільки краєчком сягнув, — усього привалив ним Акіда.
Все я зробила тоді, що могла, на що дозвіл дала нам
Доля, щоб милий прибравсь у могутливу дідову силу.
Кров полилася багряна струмком із-під брили, та згодом
Барву червону почав той струмок поступово втрачати.
Ось він такий, як бува повесні після першої зливи;
/890/ Ось — мерехтить, мов сльоза. Розпадається брила на кусні,
Вже й очерет, із розщілин проглянувши, пнеться до сонця;
З отвору скелі вже струмінь ударив дзвінкий, повносилий.
Раптом — о чудо! — з води піднімається до половини
Красень-юнак, і лозина гнучка вповива йому роги.
Він, якби нижчий на зріст та якби не лице лазурове, —
Вилитий був би Акід. А проте мій Акід таки справді
Перетворивсь на ріку, що й тепер те ім’я має давнє».
Змовкла, скінчивши на тім, Галатея, і знов нереїди
Ніжаться порізно всі, на спокійній гойдаючись хвилі.
/900/ Скілла вернулась, однак. Не наважившись в море відкрите
З ними плисти, то по вогкім піску без одежі блукає,
То, натомившись, у заводі тихій, якщо по дорозі
Знайде таку, в неглибокій воді прохолоджує тіло.
Раптом, збиваючи піну, новий глибодонного моря
Житель, що постать недавно змінив в Антедоні Евбейській,
Главк появивсь — і завмер від бажання, побачивши діву.
Поки ще думає він зупинити втікачку словами,
Поти кричить їй услід. Але Скілла, окрилена страхом,
До стрімчака, що край моря підноситься, духом добігла.
/910/ Шпилем у небо зметнувся, затінений знизу лісами,
Той одинокий стрімчак, нависаючи грізно над морем.
Там, досягнувши безпечного місця, вагається німфа,
Що це — потвора чи бог? Незвичайній дивується барві,
Гриві, що в’ється по плечах йому, покриваючи й спину;
З подивом бачить: у нього ще й хвіст, як у риби в'юнкої.
Главк її сумнів одчув і, на скелю сусідню опершись, —
«Ні, не потвору, не звіра-напасника бачиш, красуне, —
Бог я, — промовив, — морський. Тут, під водами, ні Атаманта
Син, Палемон, ні Трітон, ні Протей не значніші од мене;
/920/ Смертним, одначе, я був. Але навіть тоді, пам'ятаю,
Вабило море мене, тільки ним я був зайнятий завжди.
То було сіті тягнув, що затягують риб цілі зграї,
То над водою, тримаючи вудку, сидів терпеливо.
Є до зеленого лугу прилегле вузьке побережжя;
Морем один його край облямовано, другий — травою.
Не забрела ще туди ні одна круторога теличка,
Ні пелехата коза, ні спокійна вівця там не паслась,
На медоносні квітки не сідала бджола-трудівниця.
Там не сплітали святкових вінків, і ніхто ще ніколи
/930/ В руку серпа там не брав. У тім закуті тихім я перший
Сів на травицю м'яку, й, поки сіті намоклі сушились,
Рибок почав рахувать, розкладаючи їх по порядку
На моріжок — тих, що випадок їх запровадив у сіті,
Й тих, що самі на зрадливий гачок, легковірні, впіймались.
Раптом — нечувана річ! — та хіба потребую брехати? —
Здобич моя, лиш торкнулась трави, почала ворушитись.
Перевертається з боку на бік на землі, мов на хвилі.
Поки, немов очманілий, сиджу, — весь улов мій додому,
В море чкурнув, свого пана — рибалку — покинув, і берег.
/940/ Я сторопів, розгубивсь і ніяк розгадати не можу,
Чи якийсь бог те вчинив, чи трави живодайної соки.
„Що б то за соки були в тій траві?“ — сам себе запитавши,
Пару стеблинок зірвав і, зірвавши, торкнувся їх зубом.
Щойно потрапила в горло моє невідомого соку,
Може, краплина якась, — а вже трепет пойняв мене дивний,
Вже потягло мене в іншу, чужу для людини, природу —
Щось наче гнало мене до води… „Прощавай, суходоле!“ —
Мовив і в цю ж таки мить у глибини пірнув темно-сині.
Жителі моря, прийнявши мене, як свого вшанували.
/950/ Щоб увільнили мене від людської знищимості, просять
І Океана, і Тетіс. Вони й очищають пришельця:
Дев'ять разів очищальні слова повторяю за ними,
Потім під сотню річок мені кажуть підставити груди.
Й тут, відусіль поспливавшись, немов у весняне повіддя,
На мою голову враз гомінкі пролилися потоки.
Стільки й можу тобі розповісти цікавого; стільки
В пам’яті є; що було, окрім того, — чуття не сприймало.
Щойно вернулось воно, — вже до себе, на жаль, не прийшов я;
Іншим-бо став я, ніж був дотепер, — і тілом, і духом.
/960/ Першою бороду цю зеленаву тоді я помітив,
Далі й гриву оту, що волочиться, довга, по морю;
Плечі могутні побачив тоді, й лазуровії руки,
Й ноги, що стали хвостом, як у риби, плавцями порослим.
Краще б, одначе, не бути таким, і не знатись з богами,
Й богом самому не буть — лиш би ти прихилилась до мене!»
Поки таке говорив, поки ще щось хотів говорити,
Скілла від нього втекла. Розгнівившись погордою діви,
Він до Титана дочки — до Кірки{603} в печеру подався.
Книга чотирнадцята
Ось уже й Етну-гору, що гігантів тіла привалила,
Й диких циклопів поля, що ні плуга, ні борон не знали,
Де не ступали воли під ярмом, обробляючи землю,
Гнівний Евбеєць{604} лишив, розколиханих вод шанувальник.
Потім він Занклу минув, протилежні до Регія{605} вежі;
Далі — протоку, грозу кораблів, між двома берегами,
Що від землі сицилійської край одділяє Авсонський.
Звідти, рукою могутньою спінивши море Тірренське,
Главк до горбів трав’янистих доплив і в печеру до Кірки,
/10/ Сонця дочки, увійшов, перевтілених звірів оселю.
Щойно її привітав і від неї вітання прийнявши, —
«Бога, богине, молю, порятуй! Ти єдина, — промовив, —
Можеш цю пристрасть мою — якщо ласка твоя — пригасити.
Що то за сила в траві, того знати ніхто, Титанідо,
Краще не може, ніж я, трав’яним перевтілений соком!
Щоб не ховати від тебе, однак, свого шалу причини, —
На італійському березі, проти Мессанських укріплень
Скіллу я вгледів якось. Переказувать сором, богине,
Як я принижувавсь, як умовляв, заслуживши… погорду.
/20/ Ти ж, коли влада якась є в піснях заклинальних, — до пісні
Губи святі розтули; а коли мають дію сильнішу
Трави, — звернися до трав, підшукай незрадливу, надійну.
Не лікування потрібне мені, не загоєння рани, —
Ні, хай триває мій жар, тільки ним хай перейметься Скілла!»
Ну а богиня, — ніхто не спалахував серцем так часто
Серед жінок, як вона; чи в самій приховалась причина
Палу того, чи в Венері, бо ж батько, було, її видав{606}, —
Главкові мовить таке: «Домагатись тієї, що втіхи
Прагне сама, що й однако розпалена, — все-таки краще.
/30/ Вірю, ти гідний, щоб, не набиваючись, бути жаданим;
Тільки надію подай — і жаданим, повір мені, будеш!
А щодо вроди, то нею, без сумніву, можеш пишатись:
Я от, скажім, і богиня, й дочка променистого Сонця,
Я, що могутністю трав і пісень заклинальних могутня,
Хочу піддатись тобі! Погордуй гордівницею; скромній
Тим же сплати — й з обома розквитаєшся вчинком єдиним».
Главк же спокусниці: «В морі скоріше дерева ростимуть,
А верхогір'я стрімкі позатягує водорость мокра,
Ніж, поки Скілла жива, я тягтись перестав би до неї!»
/40/ Кірку взяла тоді злість. Не в силах помститись на ньому —
Главка ж любила-таки! — завзялася на ту, якій щойно
Він перевагу віддав. Затаївши зневажену пристрасть,
Зараз же, соком налиті страшним, розтирає відьомські
Трави й, мішаючи їх, заклинання Гекатині шепче.
Ось, голубою накидкою вкрившись, вона виступає
З-поміж улесливих звірів своїх ізсередини двору.
В Регій верстаючи шлях, у місто, що проти занклейських
Скель, незабаром торкнулася хвиль неспокійного моря.
Мов по твердому піску побережному, так вона легко
/50/ Синяву моря глибінь перебігла сухою ногою.
Тиха та скромна була під навислою скелею заводь —
Скілли улюблений схов. Од запеклості неба і моря
Німфа тікала туди, коли сонце, підбившись найвище,
Тіні гірських верховин і дерев найкоротше втинало.
Води затону цього каламутить богиня; отруту
Ллє чародійну туди і шкідливого кореня соком
Скроплює, й тричі по дев’ять разів повторяє, чаклунка,
Темні, лиш їй зрозумілі слова заклинальної пісні.
Скілла прийшла і пірнула до пояса в води затону.
/60/ Раптом, жахнувшись, довкіл живота свого бачить, неначе
Звірі якісь гавкотять. Як повірити їй, що ці пащі —
Їй же належать тепер? Утекти, захиститись, відбитись
Хоче від лютих собак, але всюди з собою їх тягне.
Мацає поперек, ноги і стегна, усе своє тіло, —
Що не мацнула б, однак, — натрапляє рукою на хижі
Пащі й на пащах стоїть; животом, що наїжився ними,
Лоном, боками — на спини таких же натискує звірів.