Плакав закоханий Главк. Одвернувся від Кірки, що стільки
Злоби у зілля своє, помстившись над Скіллою, вклала.
/70/ Скілла ж лишилася там, і чаклунці при першій нагоді
Теж допекти постаралась, Улісса позбавивши друзів.
Потім ще й судна троянців на дно мала намір пустити,
Стала, проте, стрімчаком, що, зметнувшися грізно над морем,
Там височить дотепер; оминає його мореплавець.
Ось мимо Скілли й Харібди жадливої провеслувавши,
Тевкри зітхнули полегшено. Вже й побережжя Авсонське
Мріло, та вітер відніс їх аж ген до Лівійського краю.
Серце й свій дім там відкрила Енеєві жінка з Сідона{607},
Що розвела, приголомшена зрадою мужа-фрігійця,
/80/ Вогнище, ніби для жертви богам, і на ньому, шалена,
Впала на меч гостролезий: підманута — всіх підманула.
Геть од піщаних земель і від міста нового подавшись,
В Ерікс{608} прибув і, зустрівши Акеста гостинного знову,
Жертви складає Еней і вшановує батька могилу.
Судна, що мала спалить їх Іріда з веління Юнони,
Він одв’язав і покинув мерщій володіння Еола,
Землі, де сірка димить, і шпилі Ахелойових дочок,
Вабних Сирен; а судно, що стерничого{609} втратило в морі,
До Інаріми наважився вивести, і до Прохіти,
/90/ Й до Пітекуз{610} головерхих, що мають від жителів назву.
Батько богів у свій час, до лукавих і хитрих керкопів{611},
До віроломного, підлого роду ненависть відчувши,
Їх у мерзенних тварин замінив, але так, щоб те плем’я
Схоже було на людей і не схоже на них одночасно:
Тіло немов обрубав їм; кирпатого носа приплюснув;
Наче прим’яв та порізав старечими зморшками лиця;
Від голови аж до ніг повкривав їх рудавою шерстю.
Там же й селитись велів, перед тим одібравши їм мову,
Щоб занімів їх язик, що годився лиш для віроломства.
/100/ От вони й скрикують хрипло раз по раз, немов спересердя.
Ці проминувши краї, він укріплення Партенопейські{612}
З правого боку лишив; сурмача Еоліда{613} могилу —
Зліва. Допливши до вод заболочених, до побережжя
Кумського, входить в оселю печерну віщунки Сівілли{614}.
Просить, щоб міг, подолавши Аверн, загостити до манів
Батька. Стара, що сиділа, похнюпивши голову сиву,
Врешті її підняла й, божественного сповнившись духу, —
«Надто великого, — мовила, — просиш ти, славний ділами
Мужу, хто руку — мечем, а побожність вогнями прославив.
/110/ Не зневіряйся, одначе, троянцю! Не марно прохаєш:
За поводатарку буду сама — і поля Єлісейські{615},
Світу межу й дорогу тобі тінь свого батька побачиш.
Мужність усюди здолає пройти». Прорекла й показала
Гілку, що в лісі Юнони Авернської{616} сяяла злотом.
І, показавши, від стовбура гілку велить одламати.
Їй покорився Еней — і побачив жахні володіння
Оркові{617}; предків узрів і великого духом Анхіса
Віком похилену тінь. Осягнув того краю закони,
Зором окинувши й те, чим наступні погрожують війни.
/120/ Вгору ступаючи, втомлений вже, по зворотній стежині,
Бесіду вів із віщункою з Кум, щоби час коротати.
Поки крізь сутінну млу просувалися шляхом жахливим,
Він обізвавсь: «Чи сама ти з богинь, чи богам наймиліша, —
Будеш довіку мені божеством! Бо ж дала мені змогу —
Не приховаю ж цього! — і дійти, і побачити зблизька
Смерті належні місця й повернутись, уникнувши смерті.
Тільки-но вийду відсіль на поверхню, до денного світла, —
Храм тобі, вдячний, зведу й віддаватиму ладаном шану».
Тяжко зітхнула віщунка й, поглянувши сумно на нього,
/130/ Мовить таке: «Не богиня я, ні. Не наважуйся смертній
Ладан пахучий курить. Щоб тебе вберегти від помилки,
Правду скажу: мені світло в свій час обіцяли незгасне,
Вічне, якщо б оддала я дівоцтво жагучому Фебу.
Вже наперед насолоду смакуючи, прагне дарами
Звабити серце моє: „Вибирай, — намовляє, — що хочеш,
Дівчино кумська, й відмови не знатимеш!“ Я ж на піщаний
Пагорб кивнувши: „Хай стільки своїх уродин одсвяткую,
Скільки піщинок тут є“. Та одне я до того прохання
Поспіхом не додала: щоб лишатися вік молодою.
/140/ Він же мені й довголіття давав, і нев’янучу вроду,
Тільки б свого домогтись. Його дар відкидаю рішуче
І незаміжня живу. А тим часом пора благодатна
Хутко спливла. Надійшла, шкутильгаючи, немічна старість, —
Довго хирітиму в ній! За плечима — вже сьоме століття;
Щоб дорівняти піщинкам, однак, ще зустрінути мушу
Жниво трьохсоте й трьохсотий побачити збір винограду.
Прийде ще час, і мене зі ставної мізерною зробить
Ряд моїх днів незліченних. Підточене старістю тіло
Стане цілком незначним. І ніхто не повірить, що в мене
/150/ Міг закохатися бог. Призабуде й сам Феб, очевидно,
Ким я для нього була, або й виду не схоче подати.
Ось чого, бідна, діждусь! Лиш по голосу, ледве помітну,
Зможуть пізнати мене; лиш його мені доля залишить».