Поки, під гору йдучи, такі думи снувала Сівілла,
З темних глибин, із стігійської мли, до евбейського міста{618}
Вийшов троянець Еней. Після жертвоприношень торкнувся
Тих берегів, що тоді годувальниці ймення{619} не знали.
Після трудів довголітніх виснажливих тут зупинився
Неріта син, Макарей, з товариства бувальця Улісса.
/160/ Мужа того, що покинутий був під строминами Етни, —
Ахеменіда{620}, — впізнав. Що живим його стрів так неждано,
Вкрай здивувався. «Який тебе бог, який випадок дивний,
Ахеменіде, вберіг? — поцікавився. — Як на троянське,
Грек, ти потрапив судно! До яких берегів пливете ним?»
Той, не такий вже, яким був колись, — не брудний і кошлатий,
Не в лахманах, яке зшив колючками, — на те запитання
Так одгукнувся: «Хай знов дикуна Поліфема побачу
Й пащу, з якої так часто людська рівчаками спливала
Кров, якщо цей корабель від Ітаки мені не дорожчий
/170/ І від домівки, Еней же — від рідного батька. Ніколи
Я не віддячусь належно йому, хоч би як намагався!
От говорю я, і дихаю, й сонце на небі ясному
Бачу, — то як можу бути невдячним та непам'ятливим?
Те, що тоді я живцем не потрапив у пащу Циклопа, —
Також заслуга його. Коли й нині з життям розпрощаюсь,
Буду в землі спочивать, а таки не в нутрі людожера.
Що я в той час одчував (коли страх ще лишив мені здатність
Щось відчувати!), побачивши, кинутий напризволяще,
Як одпливаєте ви! Вам гукнути хотів, та боявся,
/180/ Щоб не почув Поліфем. Через оклик Улісса{621} під воду
Й ваш корабель мав піти: цілий верх одлупивши від скелі,
Велет у море далеко метнув ним, щоб вас потопити.
Бачив я й те, як рукою могутньою він побережні
Брили жбурляв, і летіли вони, наче пущені з пращі.
Пінилось море, і я аж тремтів, чи судно з того виру
Випірне, начеб і я, не покинутий там був, на ньому!
Щойно втекти вам од смерті вдалося, — Циклоп ошалілий
Етну обходити став, завиваючи люто від болю.
От він намацує гори й ліси, та, позбавлений ока,
/190/ Часом на скелю якусь набіжить; окривавлені руки
В гніві до моря тоді простягаючи, знай, проклинає
Цілу Ахаю: „Якби-то Улісс чи з дружків його будь-хто
Зараз попався мені, щоб я лють свою міг наситити!
Нутрощі виїм йому! І живцем ось цією рукою
Я на шматочки його розірву! Своє горло наповню
Кров’ю! Суглоби його затріщать під моїми зубами!
Легше тоді буду зносити втрату єдиного ока!“
Всяке таке говорив. Омлівав я од жаху блідого,
Бачачи зблизька обличчя його, закривавлене, дике,
/200/ Руки страшні й величезну, та вже не потрібну очницю,
Постать і бороду, геть зашкарублу від крові людської…
Коротко кажучи, бачив я смерть, — але це ще марниці! —
Вже мені думалось: він ухопив мене, вже моє тіло
Тоне в його животі… Не стирався-бо днини тієї
Образ жахний, коли двох із супутників наших на землю
Він кулаком, наче довбнею вклав, кілька раз лупонувши.
Потім, немов розкуйовджений лев, навалившись на здобич,
Кишки, і м’ясо ще тепле, і білу кісток серцевину —
Трепетне тіло людське — запихав у нутро ненажерне.
/210/ Дрож огорнула мене. Я стояв півживий, сполотнілий,
Бачив, як рот він собі набивав і раз по раз криваву
Їжу — шматочки людей — виригав із вином одночасно.
„Ось що чекає, сердего, й тебе!“ — непокоїла думка.
Дням я рахунку не вів, омліваючи й при шарудінні;
Смерті боявсь над усе, але смерті, признатися, й прагнув.
Голод гасив жолудьми, їв траву, перемішану з листям.
Голий, самотній, зневірений, муки ждучи та загину,
Врешті, я вгледів ось цей корабель під вітрилом у морі.
Кинувсь до берега, став окликать і махати руками —
/220/ Й долю схилив: на троянське судно прийняли мене, грека!
Ти розкажи тепер про пережите, супутнику милий,
І про вождя, і про тих, що з тобою довірились морю».
Той про Еола почав: що в глибокому Туському морі{622}
Править Еол Гіппотад; що вітри він у путах тримає,
Їх у мішку із бичачої шкіри, цей дар незвичайний,
Вождь дуліхійський на свій корабель помістив і за дев'ять
Днів при попутньому подуві берег жаданий побачив.
Щойно, однак, піднялась по дев’ятій найближча зірниця,
Заздрість заїла супутників; ласо на міх величезний
/230/ Зиркали. Певні, що золото в ньому, вітрів увільнили —
Й ті, що примчали судно, ті й назад однесли його хвилі;
До еолійського владаря, в гавань, воно повернулось.
«Відти, — вів далі, — ми в місто прийшли, що його в давнину ще
Лам, лестригон, заснував{623}. Антіфат у ту пору там правив.
Троє нас — я і ще двоє — пішли посланцями до нього.
З двох тих супутників тільки один врятувався зі мною
Втечею: третій потворні вуста лестригона-злочинця
Кров’ю своєю сплямив. Антіфат на чолі людожерів
За втікачами пустивсь. Полетіли на голови наші
/240/ Брили й колоди; на дно йдуть мужі, кораблі йдуть під воду.
Тільки один, що на ньому був я та Улісс, од загину
Вирвавсь. По друзях загиблих сумуючи, про невеселе
Думи важкі снуючи, берегів ми торкнулись, що звідси
Ледве що видні (цей острів, повір, на який ми ступили,
Бачити краще здаля!). Оминай, справедливий троянцю,
Сину богині (війна-бо вляглась, отже, ти, нам, Енею,
Більше не ворог), молю, оминай тихі заводі Кірки{624}!
Так, було, й ми, коли наше судно берегів тих торкнулось,
Ще не отямившись від Антіфата й убивці Циклопа,
/250/ Йти не хотіли ніяк до порогів оселі чужої.
Жереб велів нам іти. Отож я, а зі мною мій вірний
Друг Політей, Еврілох, Ельпенор, що любив похмелятись,
І вісімнадцять іще подалися до стін чародійки.
Щойно туди підійшли й на поріг її дому ступили —
Тисячу тут же вовків, ведмедиць і левиць чималого
Страху нагнали на нас. Надаремно, проте, ми боялись:
Ті, як не дивно, й гадки не мали на нас нападати, —
Ніби радіючи нам, замахали в повітрі хвостами
Й слідом пішли, мовби ласки чекаючи. Тут і служниці
/260/ Нас прийняли. Через передпокої по мармурі білім
До господині ведуть. На престолі в світлиці розкішній
Гордо сидить вона в паллі червоній; поверх тої палли
Зблискує взором тонким золота серпанкова накидка.
І нереїди, і німфи — довкіл. Але звинні їх пальці
Вовни не спушують там, не снують веретенцями нитки, —
Зайняті зіллям вони: розкладають розсипані квіти
І розмаїто забарвлені трави в коші по порядку.
Пильно й сама за роботою стежить; сама-бо те знає,
Що може кожен листок, а на що вони в суміші здатні.
/270/ До посортованих трав приглядається оком уважним.
Ледве побачила нас, — на вітання вітанням озвавшись,
В усмішці вся розпливлась: почувайтесь, мовляв, як удома.
Не зволікаючи, ячної нам повеліла змішати
З сиром муки; долила ще вина туди чистого й меду;
Потай хлюпнула ще й соку, в солодкості тій приховавши
Гіркість його. Прийняли ми з руки божественної чаші
Й тільки-но, сонцем і спрагою зморені, їх осушили, —
Різкою наших голів чарівниця жорстока торкнулась.
Раптом (незручно й розказувать!) я зодягнувся в щетину;
/280/ Вже й говорити не міг: замість мовити слово, хрипливо
Хрюкати став раз у раз, до землі похилившись обличчям.
Я відчував, як мій рот, випинаючись, робиться рилом,
Як роздувається шия, а руки, якими недавно
Келих до вуст піднімав, на долівці сліди залишають.
З іншими сталось таке ж, і гуртом — така міць того зілля! —
Вже ми товклися в хліві. Тут помітили ми, що свинею
Лиш Еврілох не зробивсь: він один не прийняв тоді чаші.
Випив би й він, — те щетинисте стадо й сьогодні собою,
Певно б, поповнював я: коли б він не звідомив Улісса,
/290/ Про нашу спільну біду, то хто б одімстивсь тоді Кірці?
Миру провісник, Гермес, йому квітку вручив білосніжну
З коренем чорним; богам вона знана під назвою „молі“.
Квітці довірившись тій і поклавшись на сили небесні,
Він до чаклунки прийшов. І йому подала вона згубну
Чашу. Вже різкою мала й йому до волосся торкнутись —
Він одштовхнув, та ще й добре злякав її, меч оголивши,
Потім правицю йому подала. А на ложе з любов’ю
Прийнятий, друзів просив повернуть замість шлюбного дару.
Соком ласкавіших трав нас окроплює, прут чародійний
/300/ Другим кінцем повернувши, по головах нас ударяє.
Мовить тим разом слова, протилежні до слів попередніх.
І що не слово, то зводимось ми по-людському все вище
Й вище. Зникає щетина. Розщеплена ніжка свиняча
Знову стопою стає. Появляються плечі, а з ними —
Руки. Обняти, ридаючи, можем того, хто ридає, —
Нашого проводаря. У ту мить ми немовби забули
Всі, які знали слова, окрім тих, що засвідчують вдячність.
Там цілий рік забарилися. Тож не одне за цей довгий
Проміжок часу я бачити міг, та й чував усіляке.
/310/ От хоч би те, що мені потихеньку одна сповістила
З тих чотирьох, що прислужують їй у ділах чарівничих.
От незабаром як тільки з вождем загулялася Кірка,
З мармуру постать вона показала мені білосніжну.
Був це юнак, а на маківці в нього сидів собі дятел.
Постать у храмі була, шанобливо вповита вінками.
Хто цей юнак, чому дятел на ньому й чому, наче бога,
В храмі шанують його, запитав я. Цікавому знати
Мовить таке: „Яка міць, Макарею, в моєї хазяйки,
Хай тебе й ця ще пригода повчить. Отже, слухай уважно!