Коли Фрідріх помітив, на що він несвідомо спрямував свій погляд, уста його скривила сатанинська усмішка. Але він не відвів погляду. Навпаки, він не міг зрозуміти гнітючої тривоги, що каменем придавила всі його чуття. Насилу-насилу він примирив свої незв’язні, маячні почування з певністю того, що він не спить. Що довше він дивився, то нав’язливіші були чари — і то неймовірнішим здавалося, що він зможе відірвати погляд від тих шпалерів. Але гамір надворі раптом іще погучнішав, і барон раптовим зусиллям перевів свою увагу на червонясте світло, що його кидала пожежа в стайнях на вікна зали.
Але той порух був тільки миттєвий; баронів погляд машинально вернувся до стіни. Як же здивувався й жахнувся барон, побачивши, що кінь на шпалерах за ту мить повернув голову! Шия огиря, перше вигнута дугою, ніби він скорботно схилявся над безвладним тілом свого пана, тепер була витягнена прямо на барона. Очі, доти не видні, тепер мали завзятий, чисто людський вираз, вони блищали незвичайним вогнистим блиском, а відтягнені губи оголювали жахливо вискалені, ніби в людського черепа, зуби.
Приголомшений жахом, молодий магнат поточився до дверей. А коли розчинив їх, спалах червоного сяйва, ринувши в залу, відкинув чітко окреслену баронову тінь на тремтячі шпалери, і барон здригнувся, помітивши, що та тінь, коли він переступав поріг, точно збіглася з обрисами безжального переможця — вбивці сарацина Берліфітцінга.
Тікаючи від гнітючого видовища, молодий магнат вибіг надвір, на повітря. Коло парадної брами палацу він побачив трьох конюхів, що на превелику силу, ризикуючи життям, стримували велетенського вогненно-червоного огиря, який несамовито рвався з їхніх рук.
— Чий це кінь? Де ви його взяли? — спитав юнак сердитим хрипким голосом, ураз помітивши, що таємничий огир на шпалерах у залі — точна копія розлюченого коня перед його очима.
— Ваш, пане! — відповів один з конюхів. — Бо більш ніхто до нього не признається.
Ми його спіймали — він летів, аж паруючи й пінячись із люті, від стаєнь берліфітцінгівського замку, що ото горять. Ми подумали, що це графський кінь із їхнього чужоземного табуна, що він вирвався й утік. Відвели його туди, а там конюхи кажуть, що не їхній, що в них такого не було. Дивне діло, бо він напевне вирвався з вогню — он як пообсмалюваний!
— А на лобі тавро — літери В. Ф. Б., - озвався другий конюх. — Це ж, напевне, означає “Вільгельм фон Берліфітцінг”, але там у замку всі водно кажуть, що ніколи не бачили такого.
— Справді диво дивне! — промовив молодик замислено, явно не усвідомлюючи як слід, що він каже. — Правда ваша, дивний кінь, надзвичайний кінь!.. Хоча, як ви слушно кажете, непевної й невгамовної вдачі… А втім, хай буде мій, — хвильку помовчавши, додав він. — Може, такий їздець, як Фрідріх фон Метценгерштайн, приборкає навіть чорта з берліфітцінгівських стаєнь.
— Помиляєтесь, пане! Цей кінь, як ми вже сказали, не з графських стаєнь. Якби воно так було, то хіба б таки ми привели його перед ваші очі.
— Теж правда, — сухо потвердив барон; і в ту ж мить із палацу прожогом вибіг паж-постільничий, червоний на лиці. Підбігши до барона, він шепнув йому на вухо, що в горішній залі раптом зник невеликий шматок шпалерів; далі він розповів, як сталось це диво, в усіх подробицях, аж до найменших, але говорив так тихо, що конюхи не почули нічого й не вдовольнили розпаленої в них цікавості.
Молодого барона Фрідріха, що слухав цю розповідь, неначе шарпали різні почуття.
Але скоро він опанував себе, і на його обличчі проступив вираз злісної рішучості. Він владно наказав, щоб горішню залу негайно замкнули, а ключа принесли йому в руки.
— Ви чули, що старий Берліфітцінг, той завзятий мисливець, загинув? — спитав у барона один із його васалів, коли паж. пішов, а могутній огир, якого вельможа визнав своїм, вирвавшись, побіг із подвоєною люттю довгою алеєю, що вела від палацу до метценгерштайнівських стаєнь.