Выбрать главу

Згодом, під час короткого стажування на медпункті, я дізнався про історію цього типа. Слід привітати начальника в’язниці за те, що він зумів вдало підібрати собі ката. Цей чолов’яга був каменярем. Жив він в одному північному містечку. І ось якогось дня він вирішив скінчити життя самогубством і вкоротити водночас віку й своїй дружині. Для цього він використав динаміт. Лігшй біля дружини на другому поверсі шестиповерхового будинку, він зачекав, поки вона засне. А тоді запалив сигарету й підніс її до шнура динаміту, який тримав у лівій руці між жінчиною й своєю головами. Пролунав страхітливий вибух. Наслідок: дружину буквально пошматувало. Тріснув будинок, уламки якого розчавили трьох дітей і сімдесятирічну жінку. Інших мешканців теж більш чи менщ серйозно поранило.

А він, Трібуйяр, втратив частину лівої долоні, від якої залишився тільки малий і обрубок великого пальця, ліве око й вухо. Досить серйозно поранило йому голову, довелося робити трепанацію. Коли його засудили, він став наглядачем за дисциплінарними камерами в центральній в'язниці. Цей напівбожевільний може будь-що зробити з кожним бідолахою, який потрапить йому до рук.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом!.. Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом!.. Знову почалося моє нескінченне ходіння сюди-туди, від стіни до дверей камери.

Вдень ми не маємо права лежати. О п’ятій ранку рсіх будить пронизливий свист. Мусиш уставати, застеляти ліжко, вмиватися й ходити або сидіти на табуреті, вмурованому в стіну. Згідно з внутрішнім розпорядком в’язниці відкидне ліжко слід підняти й прикріпити до стіни. Наглядачеві так легше стежити за в’язнем — той не має змоги лягти.

… Раз, два, три, чотири, п’ять… Чотирнадцять годин ходіння. Щоб довести це безупинне пересування до автоматизму, слід навчитися опускати голову й, заклавши руки за спину, ходити не надто швидко й не надто повільно, ступати розміреним кроком і машинально повертатися в одному кінці камери через ліве плече, а в другому — через праве.

… Раз, два, три, чотири, п’ять… Тут у камерах краще освітлення, ніж у Консьєржері, ще й чути всілякі звуки одні з них долинають із сусідніх камер дисциплінарного відділення, інші — навіть з поля. А ввечері можна почути насвистування й співи хліборобів, котрі, випивши сидру, повертаються з роботи додому.

Я маю свій різдвяний подарунок: у щілину між дошками, якими забите вікно, бачу зовсім біле від снігу поле й кілька великих темних дерев, осяяних повним місяцем. Можна сказати, що то переді мною одна з типових різдвяних поштівок. Погойдуючись під вітром, дерева скинули з себе снігові шуби, й завдяки цьому їх виразно видно. Вони вирізняються великими темними плямами на білому тлі. Сьогодні різдво для всіх на світі, різдво навіть для частини в’язниці. Адміністрація дозволила каторжанам на збірному пункті купити по два брусочки. шоколаду. Кажу два брусочки, а не плитки. Ці два шматки егебель— ського шоколаду стали моєю різдвяною вечерею 1931 року.

… Раз, два, три, чотири, п’ять… Свавільне правосуддя перетворило мене на маятник, на примару, що без упину снує сюди-туди по камері, яка стала моїм усесвітом. Тут усе враховано. Нічого, анічогісінько нема в камері. Так, в’язень не повинен мати розваг. Якби мене заскочили за тим, що я дивлюсь у шпарку між дошками на вікні, я б дістав сувору покару. А може, вони й справді мають рацію, адже для них я тільки живий труп. То навіщо мені милуватися краєвидом?

За вікном пурхає ясно-голубий метелик з тоненькою смужкою на крильцях, неподалік від нього дзижчить бджола. Чого тут шукають ці комахи? Здається, вони очманіли від зимового сонця і прагнуть сховатися від холоду у в'язниці. Метелик узимку нагадує воскреслу істоту. Чому він не замерз? А чому ця бджола покинула свій вулик? Яке зухвальство з їхнього боку — підкрастися до самої в'язниці!

На щастя, наглядачі не мають крил, а то ці комахи пожили б не довго.

А Трібуйяр справді жахливий садист, і чуло моє серце, що я неодмінно зіткнуся з ним. Так воно, на жаль, і виходить. Другого дня по тому, як до мене навідалися оті дві комахи, я занедужую. Я починаю задихатись від самотності, мені треба побачити людське обличчя, почути людський голос, хай навіть неприємний.

І ось я вже стою голісінький у страшенно холодному коридорі обличчям до стіни, передостанній у шерезі з восьми чоловік, і чекаю своєї черги зайти до лікаря. Мені захотілося бачити людей… І я домігся свого! Трібуйяр заскочив мене саме тоді, коли я щось шепотів до Жюло, прозваного Молотобійцем. Реакція наглядача, цієї лютої акули, була жахлива: він оглушив мене ззаду кулаком по голові. Я не чув, як він підкрався до нас, тому від несподіванки ткнувся носом у стіну. З носа бризнула кров, і я впав. Мене підвели. Я весь тремтів, намагаючись збагнути, що зі мною сталося. Потім посварився кулаком, але той здоровило тільки цього й чекав і щосили садонув мене ногою в живіт. Я знову впав, а Трібуйяр заходився шмагати мене нагаєм. Жюло не стерпів і кинувся на нього. Зав’язалася запекла бійка, а що Жюло слабкіший за Трі— буйяра, то решта наглядачів байдуже дивилася на цей поєдинок. Ніхто вже не звертав уваги на мене, коли я підвівся з підлоги. Я озирнувся довкола, шукаючи чогось такого, чим можна було б ударити. І раптом побачив лікаря, який, подавшись у своєму кріслі вперед, намагався роздивитись із кабінету, що діється в коридорі. Водночас мені впала в око каструля з накривкою, яка танцювала від пари. Та велика емальована каструля стояла на засипаній вугіллям грубці, що опалювала кабінет лікаря.