— Відійди в глиб карцеру, сволото! І стій там струнко! — Це новий тюремний наглядач із числа в’язнів. — Моє прізвище Батон[3], саме прізвище, а не прізвисько. Бачиш, воно відповідає моєму ремеслу. — Великим морським ліхтарем він освітлює карцер і моє голе тіло. — Ось тобі одяг. Не смій ступати й кроку вперед. А це тобі вода й хліб. Не жери всього зразу, бо цілу добу нічого не дістанеш[4].
Він кричить, мов навіжений, потім підносить ліхтар собі до обличчя. Я бачу, що він усміхається, та ще й незлостиво. Потім прикладає палець до губів і показує на одяг, що його залишив. Мабуть, у коридорі стоїть охоронець, і наглядач дає мені зрозуміти, що він мені не ворог.
І справді, в окрайці хліба я знаходжу шматок вареного м’яса, а в кишені штанів — яке щастя! — коробку сигарет і запальничку з крихтою трута. Такі подарунки тут варті мільйона франків. Дві сорочки замість однієї та вовняні кальсони, що сягають мені до щиколоток. Я завжди згадуватиму цього Батона. Виходить, він винагороджує мене за те, що я знешкодив Трібуйяра. До тієї сутички Батон був тільки помічником наглядача. А тепер, завдяки мені, він став титулованим начальником. Одне слово, якби не я, то Батон навряд чи посунувся б угору, тож він виявляє мені свою вдячність.
Щоб помітити, звідки долинає перестук «телеграфу», треба мати терпіння індіанців сіу, до того ж це може зробити тільки наглядач. Тому ліниві охоронці, задовольнившись катуванням Жюло, тепер цілком покладаються в цьому на Батона. Отож ми цілий день перестукуємось. Я дізнаюся, що чекати від’їзду на каторгу не так уже й довго — три-чотири місяці.
Через два дні нас випускають з карцеру й у супроводі охоронців — по двоє на кожного в’язня — ведуть до директорського кабінету. За столом, що навпроти дверей кабінету, сидять троє. Це своєрідний трибунал. Директор в’язниці виконує роль судді, його заступник і старший наглядач — роль присяжних засідателів.
— А ось і ви, молодчики! Що скажете?
Жюло дуже блідий, очі його підпухли. В нього, певне, гарячка. Усі ці три дні, мабуть, дуже боліла зламана рука.
Жюло тихо відповідає:
— Мені зламали руку.
— О, ви самі хотіли, щоб вам її зламали. Тепер знатимете, як накидатися на людей. Вас огляне лікар, коли прийде. Гадаю, це буде десь через тиждень. Чекайте і сподівайтеся — може, лікар і справді вам чимось допоможе. Але не думайте, що я спеціально викличу лікаря до такого негідника, як ви. Ждіть, коли тюремний лікар матиме час прийти сюди й оглянути вас. А поки що я й далі залишаю обох у карцері, до нового розпорядження.
Жюло дивиться мені у вічі й ніби каже: «Цей добре одягнений пан дуже легко розпоряджається людським життям».
Я знов обертаюся до директора й дивлюсь на нього. Йому здається, що я хочу щось сказати.
— А вам що, не подобається таке рішення? — питає він. — Що ви на нього скажете?
— Нічого не скажу, пане директоре, — відповідаю я. — Хотілося б тільки плюнути на вас, але я не зроблю цього — мені шкода слини.
Мої слова так приголомшують його, що він червоніє і в нього відбирає мову. І тут старший наглядач кричить до своїх підлеглих:
— Виведіть цього мерзотника й добряче полікуйте його! Сподіваюся, за годину він повзатиме навколішки й проситиме пробачення. Ми його провчимо! Я примушу тебе лизати мої черевики — не тільки верх, а й підметки! Візьміть його і дайте йому доброго чосу.
Двоє охоронців викручують мені праву руку, а ще двоє — ліву. Я лежу ницьма на підлозі з піднятими до лопаток долонями. Мені надягають наручники із затискачами, що стягують докупи вказівний палець лівої руки з великим пальцем правої. Старший наглядач підводить мене, мов тварину, за чуба з підлоги й ставить на рівні.
Мабуть, нема потреби розповідати, що вони зробили зі мною. Досить сказати, що мої руки були в наручниках за спиною одинадцять днів. Я завдячую життям Батонові. Щодня він кидав до карцеру скибку хліба, але із закутими руками я не міг його їсти. Мені навіть не вдавалося притиснути скибку головою до грат і відкусити від неї. Але Батон не дав мені померти з голоду, він почав кидати хліб невеличкими шматочками. Ногою я згортав їх докупи, лягав долілиць і їв, як собака. Кожен шматочок я добре пережовував, щоб нічого не пропало.
Коли на дванадцятий день мені зняли наручники, я побачив, що залізо вп’ялося в моє тіло, а подекуди на наручниках залишилася шкіра. Старший наглядач злякався, до того ж від болю я знепритомнів. Мене вернули до притомності, повели в медпункт і промили рани перекисом водню. Санітар зажадав, щоб мені зробили протиправцевий укол. Руки мої не рухалися в суглобах і не поверталися до нормального положення. Півгодини їх натирали камфорною олією, і аж тоді я випростав їх уздовж тіла.