Мене знову повели до карцеру, де старший наглядач, побачивши одинадцять скибок хліба, сказав мені:
— Зараз ти бенкетуватимеш! Але, дивна річ, ти не дуже й схуд після одинадцятиденного посту…
— Я пив багато води.
— Ага, розумію. Тепер багато їж і набирайся сили, — сказав він і пішов.
Сердешний йолоп! Він певен, що я одинадцять днів нічого не їв, і тепер йому хотілося б, щоб я нажерся за один раз і помер від пересичення. Та він прорахувався.
Увечері Батон приносить мені тютюну й паперу. Я довго курю, випускаючи дим у грубку, яку, звісно, ніколи не топлять.
Трохи згодом я стукаю до Жюло. Він теж гадає, що я одинадцять днів не їв, і радить мені починати їсти потроху. Я боюся сказати йому правду, щоб якийсь негідник не підслухав мене. Рука Жюло в гіпсі, але він не занепав духом і вітає мене з тим, що я витримав нелегке випробування.
За його словами, партія в’язнів для відправки на каторгу скоро буде готова. Санітар сказав йому, що вже надійшли ампули з вакциною для щеплень каторжанам. Звичайно, її доставлять сюди за місяць раніше. Жюло запитує мене, чи зберіг я свою капсулу, — це велика необачність з його боку.
Так, я її зберіг, але що я робив, аби врятувати своє багатство, того не описати. У мене в прямій кишці страшні рани.
Через три тижні нас виводять з карцеру. Що сталося? Видають мило й посилають митися під чудовий теплий душ. Я відчуваю, що повертаюся до життя. Жюло сміється, як хлопчик, а П’єро Бовдур аж промениться радістю.
Ми щойно вийшли з карцеру й не знаємо, що діється у в'язниці. Перукар не схотів відповісти на моє кинуте пошепки запитання: «Що нового?»
Якийсь незнайомець із бридкою пикою каже мені:
— Здається, вони помилували тих, кого замкнули в карцері. Мабуть, сюди має приїхати інспектор, і вони його бояться. Головне — ми живі!
Нас розводять по звичайних камерах. Ополудні в своєму першому за сорок три дні гарячому супі я знаходжу тріску, на якій написано: «Від’їзд через тиждень. Завтра щеплення».
Хто надіслав мені ту звістку?
Я так ніколи про це й не дізнався. Звісно, нас попередив хтось із в’язнів. Він знає: якщо про це довідається один із нас, то повідомить усіх. Звичайно, до мене його послання потрапило цілком випадково.
Я швидко відстукую до Жюло: «Передай далі».
Цілу ніч я чую перестук. Але сам уже не стукаю.
Мені дуже добре в моєму ліжку. Я більше не хочу мати прикрощів. Повернення до карцеру не обіцяє нічого доброго. Особливо тепер.
Зошит другий
ДОРОГА НА КАТОРГУ
Сен-Мартен-де-Ре
Увечері Батон передає мені три сигарети «Голуаз» і папірець, на якому я читаю: «Метелику, я знаю, ти поїдеш звідси з добрими спогадами про мене. Я наглядач, але намагаюся завдавати в’язням якомога менше лиха. Я згодився стати наглядачем, бо в мене дев’ятеро дітей, і я хочу, щоб мене якнайшвидше помилували. Прощавай. Хай тобі щастить. Корабель з каторжанами відпливає післязавтра».
І справді, наступного дня в коридорі дисциплінарного відділення нас поділили на групи по тридцять чоловік.
Фельдшери, що прийшли з Кана, зробили нам щеплення проти тропічних хвороб. Кожному ввели по три види вакцини й видали по два літри молока. Дега стоїть біля мене. Він про щось розмірковує. Ніхто з нас уже не мовчить, бо ми знаємо: після щеплення до карцеру нас не посадять. Ми нишком гомонимо під самісіньким носом у наглядачів, а ті при міських фельдшерах навіть не наважуються нам щось сказати.
— Чи вистачить у них поліційних фургонів, аби вивезти всіх нас разом? — звертається до мене Дега.
— Гадаю, ні.
— Сен-Мартен-де-Ре досить далеко, і якщо вони перевозитимуть по шістдесят чоловік за день, то це триватиме десять днів. Адже нас тут чоловік шістсот, не менше.
— Головне — пройти щеплення. Це означає, що ми потрапили до списку тих, кого повезуть на каторгу. Тримайся, Дега, починається другий етап. Покладайся на мене, а я покладатимусь на тебе.
Він задоволено дивиться на мене своїми блискучими очима, кладе мені руку на плече й каже:
— На життя і на смерть, Метелику.
Поки нас перевозили, не сталося ніяких сутичок, про які варто розповідати. Правда, ми мало не позадихалися в тих поліційних фургонах. Охоронці відмовилися прочиняти дверцята й дати нам бодай трохи свіжого повітря. Вже в Ла-Рошелі з’ясувалося, що двоє наших в’язнів у дорозі задихнулися.