Ми з Дега сподіваємося, що не потрапимо на острови. Але до горла мені підкочується клубок: а що, як мене охарактеризували «небезпечним»? Адже репутація в мене й справді неабияка: засуджений на довічну каторгу, а ще ота пригода з Трібуйяром…
Одного дня хтось пускає чутку: нізащо не ходити до медпункту, бо тих, хто занедужав або надто ослаб і не зможе витримати подорожі, отруюють. Мабуть, це вигадка. І справді, один парижанин, Франсіс Ла-Пасс, запевняє, що це брехня. Щоправда, одна жертва є, але брат Ла-Пасса, який працює в медпункті, розповів йому, що там сталося.
Чоловік, який став жертвою, був великий майстер відмикати сейфи, подейкували навіть, що під час війни він пограбував німецьке посольство в Женеві чи Лозанні й здав награбоване французьким властям. Він захопив тоді й дуже важливі документи, які передав французьким агентам. Для проведення цієї операції фараони нібито спеціально випустили його з в’язниці, де на той час він уже просидів п’ять років. З 1920 року він проводив одну-дві операції на рік і спокійно собі жив. Щоразу, коли його заарештовували, він шантажував Друге бюро[5], і воно негайно втручалося в справу. Але цього разу шантаж не допоміг. Йому дали двадцять років, і тепер він мусив разом з нами вирушати на каторгу. Щоб не потрапити до партії в’язнів, яку готували до відправки, він прикинувся хворим і пішов у медпункт. Як потім розповів брат Франсіса Ла-Пасса, таблетка ціаніду поклала всьому край. Тепер усі сейфи й Друге бюро матимуть спокій.
На цьому подвір’ї розповідають безліч усіляких історій, правдивих і вигаданих. У всякому разі, їх охоче слухають, так швидше минає час.
Коли я йду до клозета, на подвір’ї чи в камері, зі мною мусить іти й Дега. Через капсули. Він стає переді мною, поки я видобуваю з себе капсули, прикриваючи мене від надто допитливих очей. Видобувати з себе одну капсулу — це ціла історія, а я ношу в собі аж дві, бо Галгані стає дедалі гірше. І ось тобі загадка: капсула, яку я встромляю в себе останньою, останньою й виходить з мене, а перша — завше першою. Не знаю, як вони міняються місцями в моєму животі, але це факт.
Учора в перукарні було вчинено замах на Клузйо, поки його голили. Йому завдали двох ударів ножем у груди. Хоч як це дивно, він не помер. Від одного з його друзів я дізнався про його історію. Вона вельми цікава, і колись я її розповім. Цей замах — звичайне зведення порахунків.
Той, хто невдало вчинив його, помер через шість років у Кайєнні, ковтнувши двохромокислого калію, підсипаного йому в сочевицю. Він сконав у страшних муках. Фельдшер, який допомагав лікареві робити розтин, приніс нам десяти— сантиметровий шматок кишки. В ній було сімнадцять дірочок. Через два місяці його вбивцю знайшли задушеним у лікарняному ліжку. Ми так ніколи й не дізналися, хто його задушив.
Ось уже дванадцять днів, як ми в Сен-Мартен-де-Ре. Фортеця аж тріщить від в’язнів. Вартові день і ніч несуть варту на фортечних мурах.
Якось у душовій зав'язалася бійка між двома братами. Вони погризлися, мов собаки, й одного з них кинули до нашої камери. Його звали Андре Байяр. Його марно покарали, сказав він мені, в усьому винна адміністрація: вона наказала охоронцям під жодним приводом не дозволяти зустрічатися двом братам. Коли ми дізнаємося про їхню історію, то зрозуміємо чому.
Андре вбив одну жінку-рантьє, а його брат Еміль сховав її калитку. Пізніше Еміль упіймався на крадіжці й отримав три роки в’язниці. Якогось дня, сидячи в камері з іншими покараними, він уголос почав ремствувати на свого брата за те, що той не прислав йому грошей на сигарети: мовляв, він іще покаже йому свої роги. Андре, пояснив Еміль, уколошкав стару, а він, Еміль, сховав її гроші. Тож коли він вийде на волю, то нічогісінько з цих грошей братові не дасть. Один із в’язнів побіг розповісти про те, що він почув, директорові в’язниці. Покарання не забарилося. Андре теж заарештували, й обох братів засудили до страти. Тепер вони сиділи в сусідніх камерах у відділенні смертників в’язниці Санте. Кожен з них подав на помилування. Через сорок три дні Емілеві скасували смертну кару, а Андре відмовили в помилуванні. Одначе з гуманістичних щодо Андре міркувань Еміля й далі тримали у відділенні засуджених до страти, і брати щодня разом ходили з ланцюгами на ногах на прогулянки.