Выбрать главу

А ось і Галгані, його ведуть до мене, бо навіть у своїх великих окулярах він насилу бачить. Здається, він уже одужав. Галгані підходить до мене й мовчки подає руку.

— Я хочу повернути тобі твою капсулу, — кажу я йому, — ти можеш її сам носити в собі. То надто велика відповідальність для мене — берегти її в дорозі, до того ж хтозна, чи ми будемо разом і чи навіть побачимося на каторзі. Тож буде ліпше, якщо ти її забереш.

Галгані знічено дивиться на мене.

— Ходімо до клозета, я поверну тобі твою капсулу.

— Ні, не хочу, зберігай її, я тобі її дарую, вона твоя.

— Чому ти так вирішив?

— Не хочу, щоб мене через неї вбили. Волію жити без грошей, ніж здохнути через них. Я даю їх тобі, бо після всього тобі не варто було ризикувати життям, зберігаючи для мене ці гроші. Принаймні якщо вже ти ризикував за них, хай вони будуть для тебе винагородою.

— Ти боїшся, Галгані? Тобі хтось погрожував? Хтось підозрює, що ти носиш у собі капсулу?

— Так, за мною постійно стежать троє арабів. Ось чому я ніколи не підходив до тебе, аби вони не запідозрили, що ми з тобою пов’язані. Щоразу, вдень чи вночі, коли я йду до клозета, один з них біжить назирці за мною. Я навмисне показую їм, що не маю ніякої капсули, проте вони не перестають стежити за мною. Вони підозрюють, що хтось інший зберігає мою капсулу, і ходять за мною, аби підгледіти, коли її мені повернуть.

Я дивлюсь на Галгані й бачу, що він дуже злякався, почувається зацькованим. Я кажу йому:

— Де саме на подвір’ї вони збираються?

— Біля кухні й пральні, — відповів він.

— Гаразд, побудь тут, я зараз прийду. А втім, ні, ходи зі мною.

Я йду з ним до арабів. Виймаю з пілотки свій скальпель і, засунувши вістря в правий рукав, стискаю руків’я в руці. І справді, коли я приходжу на місце, бачу цих людей. Їх четверо: троє арабів і один корсіканець, якого звати Жірандо. Саме корсіканець, якого відштовхнули від себе карні злочинці, втяг арабів у цю справу. Він, мабуть, знає, що Галгані — зять Паскаля Матра, й вважає, що він не може не мати капсули.

— Ну, Жірандо, в тебе все гаразд?

— Гаразд, Метелику. А в тебе?

— А в мене ні. Я прийшов вам сказати, що Галгані — мій друг. Якщо з ним щось скоїться, то першому дістанеться тобі, Жірандо, а тоді й усім іншим. Розумійте це, як собі хочете.

Жірандо Мокран підводиться. Він, як і я, має зрість метр сімдесят чотири й такий самий плечистий. Мої слова зачепили його за живе, й він ладен битися, та я швиденько висуваю з рукава блискучий скальпель і, стискаючи його в руці» кажу корсіканцеві:

— Якщо ти ступиш хоч крок до мене, я вб’ю тебе, мов собаку.

Побачивши мене озброєного в місці, де постійно ведуться обшуки, він, приголомшений моєю войовничістю та розміром зброї, каже мені:

— Я встав поговорити, а не битися.

Я знаю, що він каже неправду, але то в моїх інтересах зберегти йому честь перед його друзями. Я даю йому чудову змогу вийти з цього становища.

— Гаразд. Якщо ти вже встав поговорити…

— Я не знав, що Галгані — твій друг. Я гадав, що він звичайний бевзь, а ти, Метелику, розумієш, що нам, людям, які лишилися без гроша, треба роздобути дзвінку монету, аби мати змогу здійснити втечу.

— Авжеж, це нормально. Ти, Мокране, маєш право боротися за життя. Тільки знай, що тут тобі не слід шукати свого шансу. Пошукай його деінде.

Мокран подає мені руку, я її тисну. Власне, я добре виплутався, бо коли б уколошкав цього дивака, то навряд чи вирушив би завтра в дорогу. Лише згодом я зрозумів, що припустився помилки.

Галгані повертається разом зі мною. Я кажу йому:

— Нікому не розповідай про цю сутичку. Мені не хочеться, аби на мене насварився Дега.

Намагаюсь переконати Галгані взяти свою капсулу, а він відповідає:

— Візьму завтра, перед від’їздом.

Він так причаївся наступного дня, що я мусив вирушити на каторгу з двома капсулами.

Цієї ночі в камері, де нас одинадцятеро, ніхто не розмовляє. Кожен думає про те, що сьогодні він на французькій землі останній день. Усім сумно — ми назавжди покидаємо Францію й вирушаємо на незнайому землю з незнайомими законами.