Ніч видається темна. Негр лежить за два кроки від мене, і я бачу лише білясті підошви його босих ніг. Джунглі мають притаманні їм нічні звуки — невпинне завивання мавпи з великим зобом. Цей її хрипкий і могутній крик чути за кілька кілометрів. Він багатозначний, бо коли він розмірений, то це означає, що вся зграя мавп може спокійно Їсти чи спати. Він не засвідчує ні страху, ні небезпеки, отже, поблизу нема ні хижаків, ні людей.
Згорнувшись у клубок, я боровся зі сном, час від часу прикладаючи до тіла запалену сигарету. А особливо мені допомагає долати сон хмара москітів, які мовби прагнуть висмоктати з мене всю кров. Я міг би рятуватись від них, намастивши себе слиною з тютюном. Якщо я намащуся цією рідиною з нікотином, то прожену від себе москітів, але без них, відчуваю, можу заснути. Тож мені слід тільки побажати, аби ці москіти не були носіями пропасниці або жовтої гарячки.
Ось я вибрався, мабуть тимчасово, з «шляху занепаду». Коли я став на нього, мав двадцять п’ять років. Це було 1931 року. А зараз 1941 рік. Уже минуло десять літ. 1932 року бездушний прокурор Прадель зумів з допомогою безжальної і антигуманної обвинувачувальної промови кинути мене, молодого й дужого, в цю безодню, якою є каторга, в яму, повну липкої рідини, що мала повільно всмоктувати в себе й зрештою цілком проковтнути. Нарешті мені пощастило успішно здійснити першу частину втечі. Я піднявся з дна цієї ями й сиджу на її узбіччі. Я повинен докласти всієї своєї енергії і всього розуму, аби довести до кінця її другу частину.
Ніч тягнеться довго, але очей я так і не склепив. І ні на мить не випустив з рук рушниці. Я задоволений собою, бо не капітулював перед утомою, не поставив на карту свободу. Дух виявився сильнішим за матерію, і я вітаю себе з перемогою, коли чую перші крики птахів, що сповіщають світанок. Ці провісники є прелюдією інших ранкових звуків, на які не доводиться довго чекати.
Негр потягається, сідає й розтирає собі ноги.
— Доброго ранку! Ви не спали?
— Ні.
— Дарма, я ж вам казав: мене нічого боятися. Я чесно взявся допомогти вам.
— Дякую, Жане. У джунглях скоро розвидниться?
— Десь через годину. То тільки птахи прокидаються задовго до світанку. А ми його побачимо аж через годину. Дайте мені свого ножа, пане Метелику.
Я даю йому ножа не вагаючись. Він ступає кілька кроків і зрубує якусь соковиту рослину. Чималий шматок її стебла Жан дає мені, а решту лишає собі.
— Посмокчіть сік, а тоді протріть обличчя.
Я погамовую цією дивною рослиною спрагу і вмиваюся нею. Аж ось і світанок. Я припалюю сигарету, і ми з Жаном куримо. Потім рушаємо в дорогу. І аж ополудні, перебрівши не одну намулисту калюжу й нікого не зустрівши, Ми підходимо до самого табору Ініні.
Перед нами — справжня дорога, що веде до табору. Вздовж цієї широкої просіки тягнеться вузькоколійка.
— Тут індокитайці тягають вагонетки, — каже негр. — Ті вагонетки зчиняють такий гуркіт, що його чути дуже далеко.
Ми спостерігаємо за однією такою вагонеткою, яка проїздить; на лаві, поставленій на ній, сидять наглядачі. Ззаду на вагонетці сидять двоє індокитайці в з довгими жердинами, якими вони гальмують вагонетку. З-під її коліс сиплються іскри. Жан пояснює мені, що жердини мають сталеві наконечники й вони правлять для підштовхування або для гальмування вагонки.
Дорогою часто проходять люди. Вони несуть на собі диких свиней, мотки ліан, паки листя кокосових пальм. Здається, всі ці люди простують до табору. Жан каже мені, що в них є багато приводів ходити в джунглі: полювати дичину, збирати ліани для плетіння меблів, рвати листя з кокосових пальм, з якого виготовляються мати, що ними прикривають овочі на городах, захищаючи їх від немилосердного сонця, ловити метеликів, мух, зміїв тощо. Деяким індокитайцям, що виконали свою роботу, адміністрація табору дозволяє виходити на певний час у джунглі. Але не пізніше, ніж о п’ятій вечора, вони повинні повернутися до табору.
— Ось тобі, Жане, п’ятсот франків і твоя рушниця. Я лишаюся з ножем і тесаком. Можеш іти. Дякую. Хай Бог краще від мене заплатить тобі за те, що ти допоміг нещасній людині. Ти повівся чесно, ще раз дякую тобі. Сподіваюся, коли розповідатимеш про все це своїм дітям, то скажеш їм: «Цей каторжанин видався мені порядною людиною, і я не шкодую, що допоміг йому».
— Пане Метелику, вже пізно, мені не варто вирушати в дорогу на ніч. Потримайте в себе рушницю, я залишуся з вами до завтрашнього ранку. Коли хочете, я зупиню будь-якого індокитайця й скажу йому, щоб він попередив Кюїк-Кюїка. Мене тут не так боятимуться, як білого втікача. Дозвольте мені вийти на дорогу. Я не викличу підозри в жодного наглядача. Я скажу йому, що мене прислала сюди кайєннська деревообробна фірма «Сімфор’єн» робити зарубки на трояндових деревах. Повірте мені.