— Тоді візьми рушницю, бо вони здивуються, побачивши в джунглях неозброєну людину.
— І справді.
Жан виходить на дорогу. Я маю свиснути, коли з’явиться індокитаєць, на якого впаде мій вибір.
— Добридень, — вітається до Жана ламаною французькою старий індокитаєць із банановим стеблом на плечі.
Я свищу, бо старий припав мені до вподоби.
. — Добридень. Стій, я балакати з тобою.
— Чого хотіти, добродію? — зупиняється індокитаєць.
Вони розмовляють хвилин п’ять. Я не чую їхньої розмови.
Проходять ще двоє індокитайців, несучи насаджену на жердину велику лань. З негром вони не вітаються, але кажуть по-своєму кілька слів землякові, і той їм щось відповідає.
Жан веде старого до джунглів. Вони підходять до мене. Індокитаєць подає мені руку:
— Ти фруфру? (Ти втік?).
— Еге ж.
— Звідки?
— З острова Дьябль.
— Добре, — сміється старий і дивиться на мене очима, довкола яких залягло безліч зморщок. — Добре. Як звати?
— Метелик.
— Я тебе не знати.
— Я друг Шана, брата Кюїк-Кюїка.
— А, добре! — І він ще раз простягає мені руку. — Чого ти хотіти?
— Попередити Кюїк-Кюїка, що я його тут чекаю.
— Це зробити неможливо.
— Чому?
— Кюїк-Кюїк украсти в начальника табору шістдесят качок. Начальник хотіти вбити Кюїк-Кюїка, а Кюїк-Кюїк фруфру.
— Коли?
— Два місяці тому.
— Подався в океан?
— Не знаю. Я йти до табору поговорити з близьким другом Кюїк-Кюїка, він усе вирішувати. А ти чекати тут. Я повернутися цієї ночі.
— О котрій годині?
— Не знаю. Але я принести тобі їсти й сигарети, а ти розпалювати тут вогонь. Я насвистувати «Маделона»[22]. Коли ти почути, вийти на дорогу. Зрозумів?
— Зрозумів.
Він іде від нас.
— Що ти думаєш про нього, Жане?
— Ще нічого не втрачено. Якщо хочете, повернемося до Куру. Там я дістану вам човна, вітрило, харчі, і ви попливете в океан.
— Жане, мені пливти дуже далеко. Самому це не під силу. Дякую за пропозицію. Може, в крайньому разі я й пристану на неї.
Індокитаєць дав нам чималий шматок пальмової капусти, і ми їмо її. Це справжній делікатес із присмаком лісових горіхів. Тепер Жан стоятиме на чатах, я довіряю йому. Я змащую собі тютюновим розчином обличчя й руки, бо починають кусати москіти.
— Метелику, «Маделона»! — будить мене Жан.
— Котра година?
— Вже пізно. Мабуть, дев’ята.
Виходимо на дорогу. Ніч дуже темна. Той, що насвистує «Маделону», наближається до нас, і я й собі свищу. Він уже зовсім близько, я навіть відчуваю його, але ще не бачу. І далі насвистуючи, ми сходимось. Виявляється, їх троє. Кожен із них торкається мене рукою. Незабаром зійде місяць.
— Спочатку поїж, а тоді розповідатимеш, — каже один з індокитайців — судячи з його мови, освічений.
Ми з Жаном їмо дуже гарячий овочевий суп. Від нього ми зігріваємось, але решту супу вирішуємо залишити на потім. Гарячий солодкий чай має присмак м’яти.
— Ти близький друг Шана?
— Так, він порадив мені знайти Кюїк-Кюїка і втікати далі разом з ним. Я вже один раз був утік дуже далеко, аж до Колумбії. Я непогано вмію плавати в морі, тому Шан хоче, щоб я взяв з собою його брата. Шан вірить мені.
— Дуже добре. Яке в Шана татуювання?
— На грудях дракон, а на лівій руці три цятки. Шан сказав мені, що ті цятки — ознака того, що він був одним із ватажків бунту в Пуло-Кондорі. Його товариша, який теж очолював бунт, звати Ван Хюе. Йому відрубали руку.
— Це я, — каже освічений індокитаєць. — Ти й справді Шанів друг, отже, й наш друг. Тоді слухай. Кюїк-Кюїк ще не подався в океан, він не вміє правити човном. До того ж він сам. Кюїк-Кюїк тепер у джунглях за десять кілометрів звідси. Випалює деревне вугілля. Друзі продають вугілля й віддають йому гроші. Коли він збере вдосталь грошей, то купить човна й знайде собі когось такого, хто згодиться разом із ним поплисти в океан. Там, де переховується Кюїк-Кюїк, йому ніщо не загрожує. Ніхто не може пробратися на той острівець, бо навколо нього рухлива тванюка. Вдосвіта я прийду по тебе й відведу до Кюїк-Кюїка. Ходіть зі мною.
22
Народна пісня, що з’явилась у Парижі й у роки першої світової війни набула популярності по всій Франції.