Дега мовчить. Він сидить поряд зі мною біля загратованих дверей, які виходять у коридор і крізь які цідиться трохи свіжого повітря. Я почуваюся просто збитим з пантелику. Розповіді про те, що на нас чекає, дуже суперечливі, тож я й сам не знаю, як бути — радіти, сумувати чи впадати в розпач.
Люди, котрі сидять зі мною в камері, — самі злочинці. Тільки бідолашний корсіканець, який народився на каторзі, не належить до справжнього злочинного світу. Стан у всіх розгублений, непевний. У цю серйозну, важливу годину люди немов поніміли. Сигаретний дим, підхоплений протягом, хмарою валує з камери, і якщо ми хочемо, щоб ця димова завіса не повиїдала нам очей, то мусимо сидіти на підлозі й не підводити голови. Ніхто не може заснути, хіба що тільки Андре Байяр спить, що цілком можна зрозуміти: він був засуджений на смерть, і тепер для нього все інше — тільки несподіваний рай.
Переді мною, мов у кіно, швидко пропливають картини мого життя: дитинство в родині, сповненій любові й благородства, добре виховання, гарні манери; польові квіти, дзюрчання струмків, смак горіхів, персиків та слив, що рясно родили в нашому садку; пахощі мімози, яка Щовесни зацвітала перед нашими дверима; батьківський будинок і мої рідні в ньому… Все це швидко пропливає перед моїми очима. Це звуковий фільм, я чую в ньому голос нещасної матері, яка так щиро любила мене, і завжди тихий, лагідний батьків голос, і гавкіт Клари, татової мисливської собаки, яка кличе мене до садка гратися; гомін дітлахів, моїх товаришів, з якими я водився в найкращі дні свого життя… І цей фільм, на якому я присутній, але який не наважуюся дивитись, ця його демонстрація за допомогою магічного ліхтаря, засвіченого всупереч власній волі моєю підсвідомістю, сповнює ніжним почуттям цю ніч очікування стрибка у незнайоме майбутнє.
Що ж, пора підбити підсумки. Мені двадцять шість рокій, я почуваюсь добре, маю в череві п’ять тисяч шістсот франків своїх і двадцять п’ять тисяч франків корсіканця Галгані. Дега, який сидить поруч зі мною, має десять тисяч. Гадаю я можу розраховувати на сорок тисяч франків, бо коли Галгані не здатний зберігати свої гроші тут, то тим більше він не зможе зберігати їх на кораблі й у Гвіані. А втім, він про це знає, тому й не прийшов по свою капсулу. Отож я справді можу розраховувати на ці гроші — звісно, коли прихоплю з собою й Галгані; хай і він скористається ними, бо вони ж його, а не мої. Я використаю їх задля його добра, але водночас і сам матиму з них вигоду. Сорок тисяч франків — це досить багато, тож я легко підкуплю за ці гроші спільників— каторжан, які відбувають покарання, відпущених на волю засланців, що лишилися в Гвіані, а також і наглядачів.
Підготовка йде добре. Тільки-но ми прибудемо на каторгу, я разом з Дега та Галгані неодмінно втечу — ось про що мені тепер слід думати. Торкаюся рукою скальпеля і з задоволенням відчуваю холод його сталевого руків’я. Така грізна зброя додає мені впевненості. Я вже відчув у сутичці з арабами, наскільки він став мені в пригоді. О третій годині ночі до коридора заходить гурт в’язнів, вони кладуть перед гратами камери одинадцять набитих чимось матроських мішків з грубого полотна, на кожному з яких висить велика дощечка. Я роздивляюсь одну, що звисла між гратами. Читаю: «К… П’єр, 30 років, зріст — 173 см, обхват талії- 84 см, розмір взуття — 41, реєстровий номер такий-то…» П’єр К… — це П’єро Бовдур, уродженець Бордо, засуджений у Парижі до двадцяти років каторжних робіт.
Я його знаю, він славний хлопець. Ця дощечка свідчить про те, як сумлінно, як чітко адміністрація керує каторгою. Тут усе записано, і кожен одержить одяг свого розміру. Судячи з клаптя, що виглядає з мішка, одяг білий, у червону смужку. В такому «вбранні» ніде не пройдеш непоміченим.
Я знову намагаюся пригадати присяжних засідателів, суддів, прокурора. Але мозок не слухається мене. Я розумію: щоб пригадати сцени, які відбувалися перед моїми очима у в’язницях Консьєржері та Больє, треба бути на самоті. Ця думка дає мені полегкість, і я починаю усвідомлювати, що життя серед каторжан викличе в мене інші потреби, інші задуми, та й реагуватиму я на все інакше.
До гратчастої перегородки підходить П’єро Бовдур і питає:
— Як тобі тут, Метелику?
— А тобі?
— Мені завжди хотілося побувати в Америці, але я картяр і ніколи не міг назбирати грошей на дорогу. Фараони вирішили влаштувати мені цю поїздку безкоштовно. Це добре, нічого не скажеш, правда ж, Метелику? — Він розмовляє дуже спокійно, невимушено. П’єро впевнений у собі.
І справді, в тому, що фараони безкоштовно везуть тебе до Америки, є свої переваги. Краще вже поїхати на каторгу, ніж скніти п’ятнадцять років у в’язниці у Франції.