— Що там у вас, Кюїк-Кюїк?
— Я хочу побалакати з тобою, Метелику! — кричить однорукий. — А Кюїк-Кюїк не хоче мене перевести.
Вони сперечаються ще хвилин десять, а потім рушають за поросям на острівець. Тепер обидва сидять у хижці, кожен із кухлем чаю в руці, і я чекаю, коли ж вони заговорять.
— Він хоче тікати з нами, — каже Кюїк-Кюїк. — А я йому пояснюю, що моє діло маленьке, за все платиш і всім розпоряджаєшся ти. А він не вірить.
— Метелику, — каже однорукий, — Кюїк-Кюїк повинен узяти мене з собою.
— Чому?
— Це він два роки тому відрубав мені в бійці руку. Він ублагав мене поклястися, що я його не вб’ю. І я поклявся, але за однієї умови: все своє життя він мене годуватиме, і годуватиме так, як схочу я. Але якщо він утече з тобою, то я вже його не побачу. Тому нехай або відпускає тебе самого, або бере й мене з собою.
— Ох, чого я тільки не бачив у своєму житті! Ти знаєш, я згоден узяти тебе. Човен великий, міцний, на нього може сісти й більше людей. Якщо Кюїк-Кюїк не проти.
— Дякую, — каже однорукий.
— А ти що скажеш, Кюїк-Кюїк?
— Я згоден.
— Але тут є одна заковика. Чи зможеш ти вибратися з табору непомітно, щоб тебе не розшукували, й дістатися вночі до річки?
— Звісно. Я вийду о третій пополудні й менш ніж за дві години буду біля річки.
— А ти, Кюїк-Кюїк, знайдеш уночі на березі свого друга, щоб ми не гаяли багато часу?
— Чого ж, знайду.
— Приходь сюди за тиждень, і ми скажемо тобі, коли відпливаємо.
Хюе тисне мені руку й рушає. Я дивлюсь, як вони прощаються на тому березі. Все йде гаразд. Коли Кюїк-Кюїк повертається до хижки, я накидаюсь на нього:
— Ну й дивну ж угоду ти вклав зі своїм ворогом! Подумати тільки: ціле життя годувати його. Чого ти відрубав йому руку?
— Ми грали в карти й побилися.
— Краще б ти його вбив.
— Ні, він мій щирий друг. На засіданні військового трибуналу, який потім судив нас, Хюе всіляко захищав мене, запевняв, що він напав перший, а я захищався. На цю угоду я пішов добровільно, тож мушу її дотримуватись. Але тобі розповідати про це я не зважувався, адже всі витрати на втечу оплачуєш ти.
— Гаразд, Кюїк-Кюїк, годі про це. Виберешся на волю, тоді чини як знаєш.
— Я дотримаю слова.
— Що думаєш робити на волі?
— Відкрию ресторан. Я добре куховарю, а Хюе чудово готує чоу мейн — китайські спагетті.
Ця пригода підносить мені настрій. Історія така смішна, що я ке можу втриматися, щоб не покепкувати з Кюїка.
Шоколад свою обіцянку виконав: через п’ять днів усе готове. Оглядати човен ми йдемо у страшну зливу. Щогла, стерно та кіль зроблені з доброго дерева, нічого не скажеш. Човен стоїть у своєрідній річковій затоці, в ньому повна бочка води й харчі. Залишається тільки попередити однорукого. Шоколад згоджується піти до табору й поговорити з ним. Щоб нам не ризикувати, підпливаючи до берега, він приведе однорукого просто сюди, до цього сховку.
У гирлі Куру два маяки. Якщо йтиме дощ, ми пропливемо серединою річки, не піднімаючи вітрила, — щоб нас не помітили. Шоколад дав нам чорну фарбу й пензлик. Ми намалюємо на вітрилі величезне «К» і «N21». Це реєстровий номер одного рибальського човна, який інколи виходить уночі в море рибалити. І якщо ми піднімемо вітрило, нас приймуть за той човен.
Відпливати ми вирішуємо завтра о сьомій вечора, тобто за годину по тому, як стемніє. Кюїк-Кюїк запевняє, що вночі легко знайде сюди дорогу й приведе мене просто до цього сховку. З острівця ми виберемося о п’ятій і ще цілу годину йтимемо завидна.
Ми повертаємося веселі до своєї хижки. Кюїк-Кюїк, не обертаючись до мене, несе своє порося на плечі й без угаву розмовляє зі мною.
— Нарешті я вирвуся з каторги. Я вийду на волю завдяки тобі й моєму братові Шану. Може, якогось дня, коли французи підуть з Індокитаю, я повернуся до своєї країни.
Одне слово, він покладається на мене і, побачивши, що човен мені сподобався, дуже радіє. Я сплю останню ніч на острівці, свою останню ніч, сподіваюсь, на землі Гвіани.
Якщо пощастить дістатися річкою до океану, то це, я певен, означатиме для мене свободу. Тоді боятися мені слід тільки одного: аби човен не пішов на дно. Адже після того, як почалася війна, жодна країна на видає втікачів. З цього погляду війна виявилася для нас вигідною. Щоправда, якщо кас схоплять до океану, то засудять до страти. Але хай ще спробують схопити! З голови мені не йде Сільвен. Він був би сьогодні зі мною, якби не зробив тоді помилки. Я засинаю, складаючи подумки телеграму: «Пане прокуроре Прадель. Нарешті я вибрався зі «шляху занепаду», на який ви мене штовхнули. На це я згаяв дев’ять років».