Минув уже тиждень, як ми покинули берег. Я більше не можу. Сонце пече так немилосердно, що навіть мої звичні до цього супутники попеклися й стали червоні наче раки. Я збираюсь поспати. Прив’язую стерно й опускаю зовсім низько вітрило. Човен повільно пливе за вітром. А я сплю без задніх ніг майже чотири години.
Прокидаюсь я від різкого поштовху. Коли починаю умиватися, з приємним подивом помічаю, що, поки я спав, Кюїк-Кюїк мене поголив. Ще й старанно змастив олією мені обличчя.
Від учорашнього вечора я беру приблизно на румб південніше, бо мені здається, що ми запливли надто далеко на північ. Цей важкий човен має ще одну перевагу: крім того, що добре тримається на воді, його не зносять хвилі. Ось чому я вважаю, що ми запливли далеко на північ.
Зненацька в небі з’являється дирижабль. Я бачу його вперше в житті. Здається, дирижабль летить не до нас, до того ж він так далеко, що важко уявити його розміри.
Алюмінієві частини дирижабля так блищать, що на нього не можна дивитися. Потім він змінює курс і летить ніби до нас. І справді, дирижабль швидко збільшується, і не минає і двадцяти хвилин, як він повисає над нами. Це видовище так приголомшує Кюїк-Кюїка та однорукого, що вони все гелготять, гелготять між собою і ніяк не вгамуються.
— Розмовляйте по-французькому, Бога ради! Щоб я вас розумів!
— Аеростат, — каже Кюїк-Кюїк.
— Ні, це не аеростат, а дирижабль.
Тепер, коли дирижабль зависає так низько, добре розглядаємо його, Люди на ньому роблять нам прапорцями якісь знаки. Ми нічого не розуміємо і не відповідаємо.
Дирижабль опускається ще нижче, і ми вже можемо роздивитися в кабіні людей. Потім дирижабль летить у бік суходолу. Менш ніж за годину з’являється літак і кілька разів пролітає над нами.
Нараз здіймається вітер, і море стає неспокійне. Але обрій з усіх боків чистий, дощ не загрожує.
— Поглянь, — озивається однорукий. — Бачиш он ту чорну цятку з боку землі? То-катер.
— Звідки ти знаєш?
— Здогадуюсь. Я навіть скажу тобі, що це швидкохідний морський мисливець.
— Чому ти так думаєш?
— Бо над ним не видно диму.
І справді, за годину ми виразно бачимо сірий військовий катер, який пливе в наш бік. Він росте просто на очах — отже, швидкість у нього велика. Я потерпаю, що катер підпливе впритул до нашого човна. Це небезпечно, бо море неспокійне, і хвиля від катера, яка накотиться на природну хвилю, може нас перекинути.
Це торпедний катер. Коли він повертається до нас боком, на борту ми читаємо напис: «Тарпон». На носі розвівається англійський прапор. Тепер катер підпливає до нас задом. На палубі зібралося чимало моряків у англійській формі. На містку стоїть офіцер у білому. Він підносить до рота мегафон і кричить нам:
— Stop! You stop![23] — Опусти вітрила, Кюїк-Кюїк.
Дві хвилини — і вітрило, штормовий фок та клівер спущено. Тепер ми майже зупинилися, тільки хвилі відносять нас трохи вбік. Але довго залишати так човен не можна — нас перекине. Човен, який не має власної тяги — мотора чи вітрила, — не слухається й стерна. А особливо це небезпечно, коли хвилі високі. Склавши руки рупором, я гукаю:
— Капітане, ви говорите по-французькому?
Інший офіцер бере в першого мегафон.
— Так, я розумію французьку.
— Чого вам треба від нас?
— Підняти ваш човен на борт.
— Ні, це дуже небезпечно. Я не хочу, щоб ви розбили мій човен.
— Наш військовий катер патрулює тут море, ви повинні нам підкоритися!
— Мені начхати на це, ми ні з ким не воюємо.
— Ви не з корабля, потопленого торпедою?
— Ні, ми втікачі з французької каторги.
— З якої каторги, і що означає слово «каторга»?
— В'язниця, тюрма. По-англійському — convict, hard labour.
— Ага, розумію, розумію. З Кайєнни?
— Атож, з Кайєнни.
— Куди ви пливете?
— До Британського Гондурасу.
— О ні! Ви повинні повернути на південний захід і плисти до Джорджтауна. Ми вам наказуємо.
— Гаразд.
Я даю знак Кюїк-Кюїку напнути вітрило, і ми пливемо в той бік, куди нам наказав офіцер.
Коли це чуємо позаду гул мотора. То з катера спустили шлюпку, і вона швидко наближається до нас. На носі з рушницею через плече стоїть матрос. Шлюпка випереджає наш човен з правого борту, не зупиняючись і не вимагаючи цього від нас. На ходу в човен стрибає озброєний матрос. А шлюпка повертається до катера.
— Добридень, — каже матрос.
Він сідає поруч зі мною, кладе руку на стерно й повертає човен трохи південніше. Я випускаю з рук стерно і спостерігаю, як він править човном. У нього виходить це дуже добре. Проте я не встаю. Всяке може статися.