— Хочете сигарет?
Матрос дістає три коробки англійських сигарет і дає по коробці кожному з нас.
— Слово честі, — каже Кюїк-Кюїк, — йому дали ці сигарети, коли він сідав у шлюпку. Бо навряд чи він носить при собі по три коробки!
Я сміюся, потім знову переводжу погляд на англійця» який править човном краще від мене. І водночас розмірковую. Цього разу втеча увінчалася успіхом. Я вільний! Вільний! До горла мені підкочується гарячий клубок, і навіть здається, що очі наливаються слізьми. Так, тепер я по-справжньому вільний. Адже відколи почалася війна, жодна країна не видає втікачів.
Поки війна скінчиться, я встигну бездоганною, зразковою поведінкою заслужити в людей і властей пошану й довіру до себе. В будь-якій країні, де мені доведеться жити. Погано тільки, що через війну я, мабуть, не зможу вибрати країну, в якій хотів би поселитися. Та дарма, хоч би де я жив, постараюсь за короткий час здобути пошану й довіру в людей, мій спосіб життя має бути бездоганним. Навіть більше, взірцевим.
Відчуття впевненості, що я нарешті вирвався зі «шляху занепаду», таке велике, що я більше ні про що інше не думаю. Нарешті ти, Метелику, виграв! Наприкінці дев’ятого року каторги ти переміг остаточно. Дякую тобі, Господи милосердний, може, ти міг би це зробити раніше, але твої шляхи незбагненні, я не нарікаю на тебе, бо завдяки твоїй допомозі я ще молодий, здоровий і вільний.
Я згадую про всі дев’ять років, проведених на каторзі, і про ті два, які просидів до суду у в’язниці, — разом одинадцять років, — і стежу за рукою матроса, що раптом каже:
— Земля.
О четвертій годині дня ми, проминувши маяк, входимо у величезну річку Демерара. Знову з’являється шлюпка, матрос передає мені стерно, а сам іде на ніс човна й ловить кинуту йому линву, яку прив’язує до передньої лавки. Потім опускає вітрило, і шлюпка тягне нас кілометрів двадцять угору по цій жовтій річці, а слідом за нами, за якихось метрів двісті, пливе катер. За коліном річки виростає велике місто.
— Джорджтаун! — кричить англієць.
І справді, шлюпка повільно підтягує нас до столиці Британської Гвіани. В порту багато суховантажних суден, сторожових катерів і військових кораблів. На березі річки стоять на баштах гармати. Тут цілий арсенал — і на воді, й на суходолі.
Воєнний час. Уже понад два роки триває війна, але досі я цього не відчував. Джорджтаун, столиця Британської Гвіани, головний порт на Демерарі, теж готовий воювати. Це озброєне місто викликає в мене почуття подиву. Відразу після нас до військового причалу швартується і торпедний катер, що весь час плив за нами. Кюїк-Кюїк з поросям, Хюе з клунком і я з порожніми руками сходимо на пірс. На цій пристані, відведеній для військового флоту, не видно жодної цивільної людини. Тільки моряки й солдати. Підходить офіцер, якого я впізнаю. Це той, що розмовляв зі мною по-французькому з катера. Він ввічливо подає мені руку й питає:
— Ви не хворі?
— Ні, капітане.
— Чудово. Проте вам доведеться пройти до санчастини. Вам зроблять там кілька уколів. Вашим супутникам теж.
Зошит дванадцятий
ДЖОРДЖТАУН
Перші дні в столиці
Нам роблять кілька різних уколів і переводять пополудні до поліції — величезного комісаріату, в двері якого входять і виходять сотні поліцейських. Нас одразу ж приймає в своєму кабінеті начальник поліції цього великого портового міста. Обабіч нього сидять англійські офіцери в бездоганних мундирах кольору хакі й білих гетрах. Полковник киває нам головою, запрошуючи сідати навпроти нього, й чистісінькою французькою каже:
— Звідки ви пливли, коли вас помітили в морі?
— З каторги у Французькій Гвіані.
— А точніше.
— Я з острова Дьябль. А вони — з табору політичних в’язнів Ініні, це неподалік від річки Куру.
— Який ви мали вирок?
— Довічне ув'язнення.
— А індокитайці?
— Теж.
— Хто ви за професією?
— Електрик.
— А вони?
— Куховари.
— Ви за кого — за де Голля чи за Петена?
— Ми нічого не знаємо. Ми в'язні і хочемо чесно жити на волі.
— Ми поселимо вас у камеру, але вона буде і вдень і вночі відчинена. А коли перевіримо ваші слова, випустимо вас. Якщо ви сказали правду, вам нема чого боятися. Зрозумійте нас, іде війна, і ми мусимо бути обережніші, ніж звичайно.
Одне слово, через тиждень ми опиняємось на волі. За цей час ми придбали пристойний одяг. Двоє моїх індокитайців і я — гарно вдягнені, з посвідками в кишені — вже стоїмо о дев’ятій ранку на вулиці.