Місто має двісті п’ятдесят тисяч населення і збудоване в англійському стилі: перші поверхи бетонні, решта — дерев’яні. На проспектах і вулицях повно людей: білих, чорних, шоколадного кольору, індійців, англійських та американських моряків. Опинившись у цій строкатій юрмі, ми аж п’яніємо. Нас переповнює така велика радість, що це, мабуть, видно по наших обличчях, навіть по обличчях індокитайців, бо багато людей дивляться на нас і всміхаються нам.
— Куди підемо? — питає Кюїк-Кюїк.
— Я маю одну адресу. Поліцейський негр сказав мені, що в Пенітенс-Ріверсі живуть двоє французів.
Розпитавши перехожих, ми довідуємося, що в цьому кварталі живуть самі індійці. Підходжу до поліцейського в білому мундирі й показую йому адресу. Перше ніж відповісти, поліцейський вимагає у нас посвідки. Я гордо показую свою.
— Дуже добре, дякую.
Перемовившись із вагоноводом, він садовить нас у трамвай. Ми їдемо від центру міста, й через двадцять хвилин вагоновод нас висаджує. Це має бути десь тут. Розпитуємо в людей. Один молодик киває нам головою, запрошуючи йти за ним. Підходимо до низенького будиночка. Цієї миті з нього виходять троє людей і широко розводять руками.
— Звідки ти взявся тут, Метелику?
— Важко повірити! — каже найстарший серед них і зовсім сивий. — Заходь. Я тут живу. А ці індокитайці з тобою?
— Так.
— Заходьте, ласкаво просимо.
Цього старого каторжанина звуть Огюст Гітту, він марселець. 1933 року його везли на каторгу разом зі мною на «Мартіньєрі». Гітту розповідає, що втік з каторги три роки тому. Двоє інших — Малий Луї з Арля й тулонець Жюло. Вони втекли після того, як відсиділи своє, бо їх примусили залишитися у Французькій Гвіані ще на стільки ж років, на скільки вони були засуджені (цей другий термін називають «дублем»).
У будиночку дві кімнати, кухня й майстерня. Ці троє виготовляють взуття з натурального каучуку, який збирають у джунглях. Каучук, розпарений в окропі, легко піддається обробці, але має один недолік: взуття з нього у спеку розм’якає, бо невулканізоване.
Тепло поговоривши з нами, Гітту без вагань відводить для нас одну кімнату. Але як бути з поросям Кюїк-Кюїка? Однак індокитаєць запевняє, що воно проситиметься надвір і не загидить будиночка.
— Гаразд, побачимо, а поки що хай воно буде з тобою.
Із старих солдатських коців ми постелили тимчасову постіль на долівці.
Усі ми шестеро сидимо навпроти відчинених дверей і куримо сигарети, а я розповідаю Гітту про свої пригоди за дев’ять років. Його двоє друзів уважно слухають і знову переживають разом зі мною ці пригоди, бо вони все це теж спізнали на власній шкурі. Двоє з них були-знайомі з Сільвеном і щиросердно оплакують його жахливу смерть. По вулиці ходять сюди-туди люди всіх рас. Чає від часу дехто з них заходить до будиночка й купує черевики або віник: Гітту та його друзі, щоб заробити собі на життя, роблять і віники. Я дізнаюсь від цих людей, що до Джорджтауна втекло десятків три каторжан та засланців. Вони» зустрічаються вечорами в одному барі у центрі міста, де п’ють ром і пивсь. Всі заробляють собі на прожиток, каже Жюло, і більшість із них поводяться добре.
Коли ми сидимо в затінку перед будиночком, повз нас проходить індокитаєць. Кюїк-Кюїк гукає його. Не сказавши нам ні слова, він біжить за земляком, а слідом, за ним» кидається й однорукий. Мабуть, вони далеко не підуть, адже за ними поплелося й порося. Через дві години Кюїк-Кюїк повертається з візком, у який запряжений віслюк. Кюїк-Кюїк щось каже по-своєму віслюкові й гордо зупиняється перед будиночком. На візку-троє складаних залізних ліжок, три матраци, три валізи й три подушки. У валізі, яку Кюїк-Кюїк дає мені, повно сорочок, кальсон, майок, краваток і дві пари черевиків.
— Де ти це взяв, Кюїк-Кюїк?
— Земляки дали… Завтра провідаємо їх. Підеш із нами?
— Звичайно.
Ми гадали, що Кюїк-Кюїк відведе віслюка з візком назад господарям. Але ж ні, він розпрягає віслюка й прив’язує на: подвір’ї.
— Віслюка мені подарували. З ним, сказали мені, я легко зароблю собі на хліб. Завтра вранці сюди прийде один мій земляк і покаже, що треба робити.
— Ці індокитайці швидко прилаштовуються!
Гітту зсаджується, щоб візок і віслюк поки що стояли в нього на подвір’ї. Наш перший день на волі минає добре. Ввечері ми сідаємо довкола робочого столу і їмо смачний овочевий суп, що його зварив Жюло, та не менш смачну страву із спагетті.
— Кожен по черзі митиме посуд і прибиратиме в будиночку, — каже Гітту.