— Якщо треба, я залюбки візьмуся за це. Не хочу бути дармоїдом. Я теж повинен заробляти на хліб.
— Гаразд, Метелику.
Потім я прогулююся в індійському кварталі Джорджтауна. Натрапляю на величезну кіноафішу, і мене розбирає страшенне бажання вперше у житті подивитися звуковий кольоровий фільм. Треба попросити Гітту, щоб повів мене сьогодні ввечері в кіно. Я проблукав вулицями кварталу Пенітенс-Ріверс цілий день. Мені дуже сподобалися ці чемні люди. Їм притаманні дві риси: вони охайні й дуже чемні. Цей день, який я провів на вулицях Джорджтауна, залишив у моїй пам’яті більший слід, ніж той, коли я дев’ять років тому прибув до Трінідаду. На Трінідаді, сповнившись чудових почуттів, що їх викликав у мене натовп, я постійно запитував себе: чи за два, щонайбільше за три тижні я муситиму знову вирушати в море? Яка країна захоче мене прийняти? Чи знайдеться у світі народ, який надасть мені притулок? Яким буде моє майбутнє? Тут усе інакше. Тут я зовсім вільний, навіть можу, якщо захочу, поїхати до Англії і вступити до вільного французького війська. Що мені робити? Якщо я піду з де Голлем, то чи не скажуть, що я пішов з ним, бо не знав, куди подітися? Чи серед непогрішних людей не поставляться до мене, як до каторжанина, який, не знайшовши для себе іншого притулку, пішов з ними? Кажуть, що Франція поділилася навпіл — на прихильників Петена й на прихильників де Голля. Чому маршал Франції не знає, в чому полягають честь та інтереси його країни? Якщо я вступлю до вільного війська, то чи не доведеться мені стріляти згодом у французів?
Отож тут важко буде зробити правильний вибір. Гітту, Жюло й Малий Луї не такі йолопи, щоб гнути спину, вони заробляють по п’ять доларів, і більше їм не потрібно. Тож і мені передусім треба навчитися жити на волі. З 1931 року — а вже йде 1942-й — я в’язень. Я не можу першого ж свого дня на свободі розв’язати всі проблеми. Навіть не знаю, які з них постають насамперед перед людиною, що хоче зробити собі кар’єру. Я ніколи не працював власними руками. Хіба що зовсім трохи електриком. Але будь-який помічник електрика вміє більше за мене. Проте я повинен пообіцяти собі одне: жити чесно.
Додому я повертаюсь о четвертій годині.
— Ну як, Метелику, приємно дихати повітрям свободи? Нагулявся?
— Так, Гітту, я обійшов усі вулиці цього великого кварталу.
— Бачив своїх індокитайців?
— Ні.
— Вони на подвір’ї. А твої друзі кмітливі хлопці і вже заробили сорок доларів і хотіли силоміць упхати двадцять мені. Звісно, я відмовився. Піди до них.
Кюїк-Кюїк січе капусту для поросяти, однорукий миє віслюка, який анітрохи «е пручається.
— Ну як ти, Метелику?
— Все гаразд, а ви?
— Ми дуже раді — заробили сорок доларів!
— Що ж ви робили?
— О третій ночі один наш земляк повів нас до села. Він мав двісті доларів. На них ми накупили помідорів, салати, баклажанів — одне слово, всякої городини. Крім того, кілька курей, трохи яєць і козячого молока. Потім поїхали на ринок, що біля порту, й продали частину продуктів місцевим людям, а решту — американським морякам. Американці були такі задоволені ціною, що завтра мені навіть не треба заїжджати на ринок: вони сказали чекати їх перед в’їздом до порту. Моряки все куплять. На ось гроші. Ти в нас за старшого, тобі їх і зберігати.
— Кюїк, ти ж знаєш, мені ці гроші не потрібні, я маю свої.
— Бери, а то ми більш не підемо працювати!
— Послухай, французи живуть на п’ять доларів у день. Тож кожен із нас нехай візьме «собі м’ять доларів, а п’ятірку дамо на харчування. Решту грошей відкладатимемо, щоб повернути твоїм землякам ті двісті доларів, які вони тобі позичили.
— Домовилися.
— Завтра я піду з вами.
— Ні, ти спатимеш. Якщо хочеш, то зустрінеш нас о сьомій ранку перед в’їздом до порту.
— Гаразд.
Усі ми щасливі. Тепер ми знаємо, що можемо заробити собі на хліб і не будемо тягарем для друзів. Зрештою, Гітту
І його товариші, незважаючи на свою доброту, певне, вже чекають, коли ми наймемося на роботу.
— Щоб відзначити спритність твоїх друзів, ми зараз купимо два літри аперитиву.
Жюло виходить і повертається з білою горілкою іа цукрової тростини та з продуктами. За годину ми попиваємо спиртне, наче в Марселі. Охмелівши, ми розмовляємо куди голосніше, ніж звичайно, й весело сміємося. Сусіди-індійці, почувши, що у французів свято, заходять до нас без запрошень. Це троє чоловіків і дві дівчини. Вони приносять шматки курятини й свинини на маленьких рожнах, гостро приправлені перцем та прянощами. Дівчата небаченої вроди. Обидві вдягнені в біле, босі, із срібними браслетами на лівій щиколотці. Гітту каже мені: