— А як ти домовляєшся про ціну?
— Я не кажу: це коштує стільки-то. А питаю: скільки даси?
— Але ж ти не вмієш говорити по-англійському!
— Твоя правда, але я вмію показувати на мигах. Це дуже легко. А тепер продаватимеш і куплятимеш ти, — каже мені Кюїк-Кюїк. — Ти ж бо непогано знаєш англійську.
— Так, але спершу я хотів би подивитися, як це робиш ти.
Чекати довго не доводиться. Незабаром під’їздить джип, і з нього виходять водій, унтер-офіцер та двоє матросів. Унтер-офіцер вилазить на візок і роздивляється салату, баклажани й усе інше. Оглянувши городину, він мацає курей.
— Скільки ти хочеш за все це?
Починається торг. Американець розмовляє в ніс. Я не розумію його, а Кюїк-Кюїк щось белькоче то по-своєму, то по-французькому. Побачивши, що вони ніяк не порозуміються, я відкликаю Кюїк-Кюїка вбік.
— Скільки ти заплатив за все?
Він нишпорить у кишенях І дістає сімнадцять доларів.
— Сто вісімдесят три долари.
— А скільки він тобі пропонує?
— Здається, двісті десять. Замало.
Я повертаюсь до унтер-офіцера. Він питає мене, чи я розмовляю по-англійському.
— Говоріть повільно, — кажу я.
— О’кей.
— Скільки ви дасте? Ні, двісті десять мало. Давайте двісті сорок.
Американець не згоджується. Вдає, ніби йде від нас, потім повертається, знову йде й сідає в джип, але я здогадуюся, що він ламає комедію. Саме тієї миті, коли американець відходить удруге, з’являються дві прекрасні мої сусідки — індійки з прикритими вуаллю обличчями. Вони, мабуть, здалеку спостерігали цю сцену, але вдають, ніби не знають нас. Одна з них вилазить на візок, оглядає товар і питає:
— Скільки все це коштує?
— Двісті сорок доларів, — відповідаю я.
— Гаразд, — киває головою вона.
Тоді американець дістає двісті сорок доларів, дає їх Кюїк-Кюїку й каже індійкам, що все це куплено. Мої сусідки стають біля нас і дивляться, як американці розвантажують візок і складають усе в джип. Наприкінці один матрос бере порося, гадаючи, що й воно куплене. Кюїк-Кюїк, звісно, протестує. Спалахує суперечка, і ми ніяк не можемо пояснити, що порося не продається.
Я намагаюся розтлумачити це й індійкам, але марно. Вони теж нічого не розуміють. Американці не хочуть віддавати порося. Кюїк-Кюїк не хоче повертати грошей, ось-ось дійде до бійки. Однорукий уже схопив з візка ціпок, цієї миті з-за рогу з’являється джип американської військової поліції. Унтер-офіцер свистить. Джип під’їздить до нас. Я кажу Кюїк-Кюїку, щоб повернув гроші, а він не хоче нічого чути. Моряки тримають порося й теж не збираються його віддавати. Кюїк-Кюїк стоїть перед джипом і не пропускає його. Своїм галасом ми зібрали довкола цілу юрбу. Американська поліція стає на бік американців, хоч теж не розуміє, чого ми сваримось. Військові полісмени переконані, що ми надумали одурити моряків.
Я вже й не знаю, як бути, коли раптом згадую, що маю номер телефону мартініканця з клубу моряків. Я показую той номер офіцерові поліції і кажу:
— Перекладач.
Він веде мене до телефону. Я набираю номер і, на щастя, застаю свого друга на місці. Я прошу його пояснити полісменові, що порося в покупку не входить, воно, мовляв, приручене й править Кюїк-Кюїкові за собаку, а ми забули сказати про це морякам. Потім передаю трубку полісменові. Трьох хвилин вистачає, щоб він усе зрозумів. Полісмен сам забирає порося й віддає Кюїк-Кюїку, і той, щасливий, несе його на візок. Суперечка скінчилася мирно, й американці регочуть, мов діти. Ми розходимось.
Увечері вдома ми дякуємо індійкам, а вони довго сміються з цієї історії.
Ось уже три місяці ми в Джорджтауні. Сьогодні перебираємося до другої половини будинку наших друзів індійців. Тепер у нас дві світлі, просторі кімнати, їдальня, невеличка кухня з грубкою, що опалюється деревним вугіллям, і чимале подвір’я, в кутку якого влаштовано хлівець. Візок і віслюк стоять під навісом. Я житиму сам у кімнаті, в яку ми випадково купили ліжко з м’яким матрацом. Мої друзі спатимуть кожен на своєму ліжку в сусідній кімнаті. Ми маємо також стіл, шість стільців і чотири табурети. На кухні є все потрібне начиння. Подякувавши Гітту та його друзям за їхню гостинність, ми, як сказав Кюїк-Кюїк, заволодіваємо своїм будинком.
Під вікном їдальні, яке виходить на вулицю, стоїть плетене крісло — подарунок індійок. Кюїк-Кюїк приніс кілька живих квіток і поставив їх у скляній банці на столі в їдальні.
Це враження, ніби я в своєму домі, хоч і вбогому, зате світлому й чистому, вселяє віру в себе й майбутнє.