— Еге ж, — відповідає той.
— Знаєш чому?
— Знаю.
— Тоді вшивайся звідси.
Незнайомець іде. Дега задоволений такою демонстрацією сили й не приховує цього:
— Тепер я можу спати спокійно. Вао двох я не боюся.
— Тут із нами ти в більшій безпеці, — каже Жюло, — ніж у віллі з розчиненим вікном на березі моря.
Ми пливли вісімнадцять днів. Під час цієї подорожі стався тільки один прикрий випадок: якоїсь ночі всіх розбудив страшний крик. Одного каторжника знайшли мертвого з устромленим у спину великим ножем. І одразу ж десятків зо три наглядачів націлили на нас свої револьвери та карабіни й закричали:
— Всім роздягтися догола, швидко!
Ми роздягаємось. Я здогадуюся, що зараз влаштують обшук. Кладу свій скальпель під праву босу ногу й спираюся більше на ліву, ніж на праву, бо залізо завдає мені болю. Але скальпеля з-під ступні не видно. До клітки заходять четверо наглядачів, зачиняють за собою дверцята й починають обшукувати одяг та взуття. Вони без зброї, однак ті наглядачі, що стоять за кліткою, стежать за нами, наставивши на нас револьвери.
— Хто ворухнеться — пристрелю! — кричить їхній начальник.
Під час обшуку знаходять три ножі, два гострі цвяхи, один штопор і одну золоту капсулу. Шістьох зовсім голих в’язнів виводять на палубу. З’являється капітан корабля. Коли наглядачі виходять з нашої клітки, ми вдягаємося, не чекаючи наказу. Я підбираю свій скальпель.
Наглядачі відходять у глиб трюму. Посередині стоїть Барро, решта — біля трапа. Навпроти них вишикувалися шестеро голих каторжан і стоять струнко. Наглядач, що робив обшук, бере ножа, показує на його власника й каже:
— Це його.
— Так, ніж мій.
— Гаразд, — озивається Барро. — Посадіть його в камеру над машинним відділенням.
Далі наглядачі показують, кому належать цвяхи, кому — штопор, кому — ніж, і кожен із в’язнів підтверджує, що та річ його. Потім п’ятеро голих рушають у супроводі двох наглядачів до трапа. На палубі залишаються лежати один ніж і золота капсула, біля яких стоїть тільки один в’язень. Він молодий, років двадцяти трьох — двадцяти п’яти, на зріст метр вісімдесят, кремезний, має атлетичну статуру й голубі очі.
— Це твоя, правда ж? — питає наглядач і показує йому золоту капсулу.
— Так, моя.
— Що в ній? — питає комендант Барро, беручи капсулу.
— Триста англійських фунтів стерлінгів, двісті доларів і два діаманти по п’ять каратів.
— Гаразд, зараз побачимо. — Комендант відкручує капсулу. Його обступили наглядачі, і нам нічого не видно, тільки чути його слова: — Еге ж, усе правильно. Як тебе звати?
— Сальвідія Ромео.
— Італієць?
— Так, пане.
— За капсулу ми тебе не покараємо, а за ніж покараємо.
— Даруйте, але ніж не мій.
— Не відпирайся, я ж його знайшов у твоєму черевику, — втручається наглядач.
— Я ж кажу, ніж не мій.
— Виходить, я брешу?
— Ні, ви помиляєтесь.
— Тоді чий же це ніж? — питає комендант Барро. — Коли не твій, то чий?
— Не мій, от і все.
— Якщо не хочеш потрапити до карцеру, де ти зваришся над котлами, то скажи, чий це ніж.
— Не знаю.
— Ти глузуєш із мене? У твоєму черевику знаходять ножа, а ти не знаєш, чий він! Ти маєш мене за дурня? Ніж або твій, або ти знаєш, хто поклав його тобі в черевик. Відповідай!
— Він не мій, і я не скажу чий. Я не донощик. Невже ви маєте мене за шпига?
— Наглядачі, надягніть цьому типові наручники! Ти дорого заплатиш за свою недисциплінованість!
Комендант конвою Барро й капітан корабля про щось перемовляються. Капітан віддає наказ старшині, і той збігає по трапу вгору. Трохи згодом приходить матрос-бре— тонець, справжній велет, із дерев’яним відром, повним морської води, та вірьовкою завтовшки із зап’ясток. Він ставить в’язня навколішки на останню приступку трапа й прив’язує його до неї. Потім намочує вірьовку у відрі і починає неквапом щосили шмагати бідолашного хлопця то по сідницях, то по крижах, то по спині. Сердега не кричить, хоч з його сідниць та спини тече кров. У цій моторошній тиші раптом із нашої клітки лунає крик протесту:
— Зграя негідників!
І відразу звідусіль лунають вигуки:
— Вбивці!
— Мерзотники!
— Гниль!
Чим більше нам погрожують потягти нас на палубу, якщо ми не замовкнемо, тим дужче ми кричимо. Та нараз капітан горлає:
— Пустіть пару!
Матроси крутять якісь колеса, і на нас вихоплюються такі могутні парові струмені, що ми враз опиняємося долілиць на підлозі. Пара б’є на висоті грудей. Усіх охоплює страх. Ті, кого ошпарило, не наважуються й рота розтулити. Це триває не більше хвилини, але ми й далі лежимо нажахані.