А що клієнти нею найдужче цікавилися, то вона зажадала, аби гравці, які розігрують її в лотерею, платили за лотерейний білет вартість не однієї пляшки шампанського, а двох. Один кремезний копач з дуже густою чорною бородою, марно зігравши кілька разів на Квітку Кориці, не знайшов нічого кращого, як закупити під час останнього розиграшу всі номери в залі. Не закупив він лише двох номерів біля шинквасу.
Будучи певен, що він виграє, бородань заплатив за шістдесят пляшок шампанського й став довірливо чекати розиграшу лотереї. Квітка Кориці, яка випила чимало цієї ночі, була вельми збуджена. Востаннє вона вийшла на кін о четвертій ранку. Збуджена спиртним, вона мала спокусливий вигляд як ніколи, а її рухи були зухваліші, ніж звичайно. І ось ми запускаємо рулетку, яка роговою стрілкою зараз покаже на номер, який виграв.
Дивлячись на виставлену напоказ Квітку Кориці, бородань пускає слину від збудження. Він чекає, він певен, що зараз йому принесуть її нагу на сріблястій таці, накриту славетним віялом з пір’я, із двома пляшками шампанського між стегнами. Катастрофа! Всі тридцять номерів копача програють. Виграє тридцять перший номер, що біля шинквасу. Спершу бородань не усвідомлює, що сталося, і реагує тільки тоді, коли бачить, як артистку несуть і ставлять на шинквас. Він враз навісніє, перекидає стіл перед собою і біжить до шинквасу. Вмить дістає свій револьвер і тричі стріляє в дівчину.
Квітка Кориці помирає на моїх руках. Але перше ніж схопити її на руки, я вколошкую цього звіра пострілом з пістолета, якими озброєна американська поліція; з цією зброєю я ніде не розлучаюсь. Але я спізнився зі своїм пострілом, дав цьому негідникові вчинити це безглуздя тільки тому, що наштовхнувся на офіціантку й спіткнувся на її таці. Наслідок: поліція закрила «Бамбукову хижину», і ми повернулися до Джорджтауна.
Ми знову опиняємося в своєму домі. Індара, як справжня індуска-фаталістка, не змінює своєї вдачі. Цей наш крах її анітрохи не засмучує. Мовляв, займемося чимось іншим — от і все. Індокитайці реагують так само. В нашому дружному колективі нічого не змінюється. Ніхто не докоряє мені за те, що я додумався розігрувати артисток у лотерею, хоч саме це й призвело нас до краху. Зі своїх заощаджень ми розплатилися з усіма боргами й дали певну суму грошей матері Квітки Кориці. Ми не впадаємо в розпач. Щовечора ходимо до бару, де збираються колишні каторжани. Чудово проводимо вечори, але Джорджтаун через обмеження воєнного часу починає мене втомлювати. До того ж моя принцеса раніше ніколи мене не ревнувала, я завжди був вільний. Тепер же вона й на крок не відходить від мене, хоч би де я був, скрізь сидить біля мене цілими годинами.
З торгівлею в Джорджтауні у мене, мабуть, нічого не вийде. Тож одного дня я надумую перебратися з Британської Гвіани кудись-інде. Ми нічим не ризикуємо — адже йде війна, і жодна країна не видасть нас. Принаймні так я вважаю.
Втеча з Джорджтауна
Гітту з моїм планом згоден. Він теж гадає, що є й кращі країни, в яких живеться легше, ніж у Британській Гвіані. І ми починаємо готувати втечу. Бо самовільний виїзд із Британської Гвіани — дуже серйозне правопорушення. До того ж ніхто з нас не має паспорта.
Шапар, якого перевели було до Кайєнни, втік звідти й уже три місяці живе в Джорджтауні. Він готує в китайській кондитерській цукрову поливу й заробляє півтора долара на день. Шапар теж хоче втекти з Джорджтауна. Колишній каторжанин діжонець Депланк та Барр’єр із Бордо також ладні втікати. Кюїк-Кюїк і однорукий воліють лишитися в Джорджтауні. Їм тут добре. На обох берегах Демерари повно кулеметних гнізд і гармат, гирло пильно охороняється, і ми вирішуємо зробити човен, схожий на один із тих рибальських, які зареєстровані в Джорджтауні. Одне слово, виберемося з Демерари під виглядом рибалок. Я картаю себе за те, що виявився невдячним, не розділивши палкого кохання Індари. Але я не можу нічого з собою вдіяти. Вона так липне до мене, що це вже починає мене дратувати. Ця індійка поводиться достоту так, як сестри індіанки-гуахіри. Коли їм завагається кохатися, вони одразу ж пропонують себе, а якщо ти не береш їх, то вони серйозно гніваються на тебе. Їхні серця коле гострий біль, а це виводить мене з себе, бо так само, як я не хотів засмутити сестер-індіанок, не хочу засмучувати Індару, тому примушую себе все робити, аби вона отримала від мене якнайбільшу втіху.
Вчора я бачив незвичайну сцену. У Британській Гвіані існує щось на зразок новітнього рабства. Яванці ходять працювати на плантації бавовнику, цукрової тростини або какао, підписавши контракти на п’ять і на десять років. Чоловік і жінка зобов’язані ходити на роботу щодня, за винятком тих днів, коли вони занедужують. Та якщо лікар не визнає їх хворими, то вони мусять відпрацювати місяць понад строк, обумовлений угодою. До цього додаються інші місяці за інші дрібні порушення. А що всі індійці полюбляють пограти в азартні ігри, то вони заходять у чималі борги до плантаторів, а відтак, щоб розплатитися з кредиторами, підписують контракти на продовження свого строку роботи на рік чи на більше.