Та ось знову повіяв пасат, і я беру курс прямо на південь, щоб дістатися до будь-якого берега, хай навіть до Британської Гвіани. Там нас не судитимуть, там нас добре приймуть. Мої товариші гідно поводилися під час цього, я б сказав, не шторму, а буревію, навіть урагану із зливою.
Тільки за шість днів, два з яких були спокійні, ми бачимо землю. З цим клаптем вітрила, яке вітер, незважаючи на дірки в ньому, ще надимає, ми не можемо пливти з тією точністю, якої нам хочеться. Недостатньо й малого весла, щоб спрямовувати в потрібний напрям човен. А що ми голі, то наші тіла страшенно попеклися на сонці, тому в нас ще поменшало сили, ми неспроможні боротися. Ні в кого з нас не лишилося шкіри на носі, він — суцільна рана. Губи, ступні й стегна теж, обгорівши, потріскалися. Спрага так нас замучила, що Депланк і Шапар спробували пити морську воду. Від цього вони почали ще дужче страждати. Одначе, попри спрагу та голод, що підточують наші сили, між нами панує повна злагода: ніхто, зовсім ніхто не скаржиться. Жоден з нас не дає порад товаришеві. Той, хто п’є солону воду, й той, хто хлюпає на себе цю воду, запевняючи, ніби вона освіжає його, сам пересвідчується, що морська вода роз’їдає його рани й, випаровуючись, ще дужче пече.
Лише в мене очі ще можуть дивитися, а в моїх товаришів вони загноїлися й повіки постійно злипаються. Тож очі, попри біль, будь-що слід промивати, аби можна було їх розплющити і все ясно бачити. Гаряче сонце так пряжить, що це вже несила витерпіти. Депланк, немовби схибнувшись, каже, що він ладен кинутися в воду.
І ось уже дві години мені здається, ніби я бачу на обрії землю. Звісно, я одразу ж мовчки, бо ще не певен цього, повертаю човна в той бік. З’являються й кружляють над нами птахи. Отже, я не помилився. Своїм криком птахи виводять із заціпеніння моїх товаришів, котрі очманіли від пекучого сонця й утоми, лежать на дні човна, позатулявши руками обличчя.
Гітту, прополоскавши рота, щоб сказати хоч кілька слів, питає:
— Метелику, ти бачиш землю?
— Бачу.
— Як ти гадаєш, через скільки годин ми припливемо до неї?
— Годин через п’ять-сім. Слухайте, друзі, я далі не можу терпіти. Я такий самий попечений, як і ви, а, крім того, намуляв собі об лаву сідниці, і їх роз’їдає солона морська вода. А ще в мене страшенно болить рука, якою я тримаю весло. Тепер віє легенький вітер, і ми пливемо повільно. Пропоную зняти вітрило й напнути його над човном, щоб сховатися до вечора від цього пекучого сонця. Човен сам плистиме на хвилях до берега. Тільки нехай хтось із вас сяде на моє місце й візьме в руки весло.
— Гаразд, Метелику. Треба й справді зробити з вітрила навіс і трохи поспати в його затінку.
Я приймаю це рішення о першій годині дня, коли немилосердно пече сонце. Опинившись нарешті в затінку, я задоволено випростуюся на дні човна. Мої товариші дали мені найкраще місце, куди з носа човна завіває свіже повітря. Той, хто залишається на вахті, теж сидить під навісом. Усі, навіть вахтовий, швидко поринають у забуття, а згодом і засинають.
І раптом ми прокидаємося від завивання сирени. Я відгортаю над собою вітрило. Надворі темно. Котра ж тепер година? Коли я пересідаю на корму й беру в руки весло, свіжий вітрець обвіває все моє тіло, порепану шкіру, і я відразу змерзаю. Але як же приємно відчувати, що тіло більше не горить.
Напинаємо вітрило. Промивши морською водою очі, — на щастя, в мене тільки одне око закисло й пече, — я виразно бачу праворуч і ліворуч від себе землю. Де ми? До яких із двох берегів плисти? Знов лунає завивання сирени. Я здогадуюся, що нам подають сигнал із правого берега. Чого вони від нас хочуть?
— Метелику, як ти гадаєш, де ми? — питає Шапар.
— Відверто кажучи, не знаю. Якщо це не острів і якщо ми не в затоці, то перед нами, мабуть, коса, що відходить від Британської Гвіани й сягає гирла Оріноко — великої венесуельської річки. Але якщо ми в широкій затоці, то це острів Трінідад. Тоді ліворуч від нас — Венесуела, і, отже, ми в затоці Парія.