Каторга в Ель-Дорадо
За дві години ми приїздимо до великого селища Гуїрії. Тут морський порт, і Гуїрія претендує на те, щоб бути справжнім містом. Префект сам передає нас начальникові поліції всієї цієї округи. В комісаріаті з нами поводяться непогано, але влаштовують допит, і тупий судовий слідчий не хоче й припустити, що ми припливли з Британської Гвіани, де жили вільно. Навіть більше, коли ми на його вимогу пояснюємо, чому після такої короткої подорожі з Джорджтауна прибилися до затоки Парія вкрай знесилені, слідчий заявляє, що ми глузуємо з нього, розповідаючи, нібито потрапили в шторм.
— Два величезні банановози зазнали під час того шторму катастрофи, один суховантаж із бокситовою рудою пішов з усім екіпажем на дно, а ви на своєму човнику завдовжки п’ять метрів уціліли?! Хто вам повірить? Та з цієї баєчки посміється навіть божевільний жебрак, що просить милостиню на ринку. Ви брешете!
— З’ясуйте все це в Джорджтауні.
— Я не хочу, щоб англійці сміялися з мене!
Цей упертий, недоумкуватий, недовірливий, та ще й претензійний слідчий надсилає після цього хтозна-кому якесь повідомлення. В усякому разі, одного дня о п’ятій ранку нас будять, заковують у кайдани й кудись везуть у вантажній машині.
Порт Гуїрія, як я вже згадував, лежить у затоці Парія, якраз навпроти Трінідаду. Його кораблі запливають і в гирло Оріноко.
Десятеро поліцейських ведуть нас п’ятьох, закутих у кайдани, до Сьюдад-Болівара — столиці штату Болівар. Ця подорож розбитими путівцями дуже виснажлива. Цілих п’ять днів їде машина, у кузові якої підскакують, мов мішки з горіхами, арештанти й поліцейські. Ночуємо ми теж у кузові, а вранці знову рушаємо в дорогу.
Нарешті ця довга й жахлива подорож закінчується — більш як за тисячу кілометрів від океану, в сельві, через яку від Сьюдад-Болівара до Ель-Дорадо тягнеться грунтова дорога.
Ми — й арештанти, й поліцейські — приїздимо до Ель— Дорадо, маючи вкрай поганий вигляд.
Що таке Ель-Дорадо. Колись це була надія іспанських конкістадорів. Коли вони бачили, як індіанці поверталися звідти з золотом, то щиро вірили, що там є золота гора чи принаймні напівзолота земля. Тепер Ель-Дорадо — це передусім селище на березі річки, в якій повно м’ясоїдної риби, що за кілька хвилин може зжерти людину або тварину. Посеред річки лежить острів, а на острові розташований справжній концентраційний табір — венесуельська каторга. Вона являє собою огороджений колючим дротом квадрат завбільшки сто п’ятдесят на сто п'ятдесят метрів. Майже чотириста чоловік там сплять, навіть у негоду, просто неба, бо кількох навісів з оцинкованої бляхи для стількох в’язнів не вистачає.
І хоч ми страшенно потомилися у цій подорожі, нас одразу ж, о третій годині дня, ведуть до концтабору, не вислухавши наших пояснень і нічого не пояснивши нам. А вже о пів на четверту, навіть не записавши наших прізвищ, двом із нас дають по заступу, а трьом — по кайлу. П’ятеро солдатів під командуванням капрала, погрожуючи нам рушницями та нагаями з бичачих жил, женуть нас на роботу. Ми здогадуємося, що в такий спосіб охоронці хочуть показати нам свою силу. Тому не послухатися їх зараз дуже небезпечно. А згодом буде видно.
Приходимо туди, де працюють каторжани. Нам наказують копати рівчак на узбіччі дороги, яку прокладають через сельву. Ми мовчки підкоряємося: кожен працює, скільки має сил, не підводячи голови. Проте чуємо тільки образи й бачимо, як в’язнів жорстоко шмагають нагаями. Одначе вдарити когось із нас охоронці не зважуються. Мабуть, вони навмисне б'ють своїх каторжан, щоб показати нам, як тут поводяться з в’язнями.
Сьогодні субота. Після роботи нас, спітнілих і брудних, ведуть до табору.
— П'ятеро кайєннців, ідіть сюди! — кличе нас один капрал — мулат заввишки з метр дев'яносто. В руці у нього нагай. Цей нелюд пильнує за внутрішньою дисципліною в таборі.
Він наказує нам почепити свої гамаки біля воріт. Щоправда, під навісом, який захищатиме нас від дощу й сонця.
Більшість в’язнів тут — колумбійці, решта — венесуельці. Мабуть, на жодній іншій каторзі не лупцюють каторжан так, як у цій колонії. Коли б так били віслюка, як тут б’ють людей, він би здох. Проте майже всі в'язні в таборі почуваються добре, бо одержують ситну, смачну їжу. Ми проводимо невеличку нараду й ухвалюємо: якщо наглядач ударить когось із нас, ми всі полягаємо на землю і, нехай нас хоч ріжуть, не встанемо. Тоді напевне прийде якийсь начальник, і ми його спитаємо, чого нас кинули до цього табору — адже ми не вчинили на венесуельській землі ніякого правопорушення. Ми кличемо капрала, що стежить за внутрішньою дисципліною. Цей кат підходить з нагаєм у руці. Ми обступаємо його.