— Сподіваюся, ви все зрозуміли, недисципліновані типи? Тепер тільки що — я пускаю пару. Домовились? Уставайте!
Великі опіки дістали лише троє. Їх відводять до медпункту. Хлопця, якого шмагали вірьовкою, відпускають, і він повертається до нас. Через десять років він загине під час утечі, яку здійснить разом зі мною.
За ці вісімнадцять днів дороги ми маємо вдосталь часу, щоб наслухатися всіляких розповідей про каторгу й скласти собі про неї певне уявлення. Звісно, згодом усе буде зовсім не так, як ми гадали, проте Жюло постарався якнайкраще поінформувати нас. Наприклад, ми знаємо, що Сен-Лоран-дю-Мароні — селище, воно лежить за сто двадцять кілометрів від моря на річці, яка називається Мароні.
— В тому селищі є виправна в’язниця — центр усієї каторги, — пояснює Жюло. — Там прибульців поділяють на категорії. Засланців везуть за сто кілометрів далі до ще однієї виправної в’язниці, Сен-Жана. А каторжан, як я вже сказав, ділять на три категорії. Перша — особливо небезпечні, цих одразу ж після приїзду посадять у камери дисциплінарного відділення, де вони чекатимуть відправки на острови Салю. Їх туди засилають на тривалий час або й на все життя. Острови розташовані за п’ятсот кілометрів від Сен-Лорана й за сто кілометрів від Кайєнни. Один з них називається Руайяль; найбільший, на якому стоїть каторжна в’язниця, — Сен-Жозеф, а найменший — Дьябль. Туди потрапляють переважно політичні… Далі — небезпечні другої категорії. Ці залишаються в таборі у Сен-Лорані й працюють у садках і на полі. Щоразу, коли вони вчинять якесь порушення, їх відсилають до таборів із дуже суворим режимом. Це — «Лісовий», «Шарвен», «Водоспад», «Червона бухточка», «Сорок другий кілометр». Їх прозвали таборами смерті… І нарешті — каторжани звичайної категорії, їх використовують як дрібних службовців в адміністрації, як робітників на кухнях, на прибиранні в селищі й у таборі, на різних роботах у майстерні, столярні, фарбувальні, кузні, пральні, а також як електриків, матрацників, кравців. Отож усе вирішиться зразу ж після приїзду. Якщо тебе викличуть і поведуть до камери, так і знай: поїдеш на острови, і тоді прощавай будь-яка надія на втечу. В тебе лишиться тільки один шанс: якнайшвидше покалічитись — порізати собі коліно чи живіт, щоб потрапити до лікарні й звідти втекти. Одне слово, слід будь-що уникнути островів… Правда, є ще один вихід: коли корабель, який має доставити каторжан на острови, ще не готовий до відплиття, треба спробувати підкупити фельдшера. Той зробить тобі в суглоб скипидарний укол чи введе в твоє тіло змочений сечею волосок, що спричинить інфекцію. Або дасть подихати сіркою, а потім скаже лікареві, що в тебе сорокаградусна температура, гарячка. За ті кілька днів, поки чекатимемо, треба будь-що потрапити до лікарні… Якщо ж тебе залишать разом з іншими в бараках табору, то матимеш час діяти. В такому разі не слід шукати собі роботи в самому таборі. Заплатиш обліковцеві і він допоможе тобі влаштуватися в селі асенізатором Чи підміталіщиком або потрапити на тартак до місцевого підприємця. По дорозі з в'язниці на роботу вранці й назад увечері можна встигнути налагодити зв’язок з каторжанами, які вже відбули покарання й тепер. живуть у селищі, чи з індокитайцями й попросити, аби вони допомогли тобі втекти. Треба зробити все, щоб не опинитися в одному з навколишніх таборів, де каторжани дуже скоро віддають Богові душу. Є табори, де ніхто ще не витримав і трьох місяців.
Такими цінними відомостями Жюло напихає нас цілу дорогу. Сам він готовий до всього. Жюло певен: його як утікача одразу ж посадять до карцеру. Тому він сховав у своїй капсулі невеличкий складаний ножик. По приїзді до Гвіани Жюло дістане його й поріже собі. коліно. А як сходитиме з корабля, то в усіх на очах упаде з трапа. Він гадає, що тоді його відвезуть до лікарні. Так воно й станеться насправді.
Сен-Лоран-дю-Мароні
Наглядачі, змінюючи одні одних, ідуть перевдягатись. Повертаються вони в білих мундирах, а замість кашкетів на головах у них шоломи колоніальних військ. Жюло каже: «Підпливаємо». Стоїть страшна задуха, бо ілюмінатори позачиняли. Крізь них видно джунглі. Отже, ми на річці Мароні. Вода в ній брудна. Цей зелений праліс вражає.
З його дерев злітають наполохані корабельним гудком птахи. Ми пливемо дуже повільно, і можна добре роздивитися. густі, буйні темно-зелені хащі. Впадають у око перші дерев’яні будинки, покриті оцинкованою бляхою. Біля дверей стоять гуртами негри й дивляться на корабель. Вони вже не раз бачили його, бачили, як з нього вивантажували людей, тому його появу сприймають байдуже. Три гудки й гуркіт гвинта дають нам знати, що ми причалюємо. Нарешті гул машин стихає. Здається, можна почути, як пролітає муха.