Я вже виразно уявляю собі те місце, де завтра зійду з човна й ступлю на землю Сімона Болівара, людини, яка визволила цю землю від іспанського ярма й заповіла своїм синам почуття глибокої людяності. Це завдяки їм сьогодні я починаю нове життя.
Мені минає тридцять восьмий рік, я ще молодий. Здоров’я в мене міцне. Я ніколи серйозно не хворів і, гадаю, можу сказати, що залишився психічно нормальним. «Шлях занепаду» не позначився глибоко на моїй душі. Мабуть, тому, що я ніколи не належав йому по-справжньому.
У перші тижні на свободі я повинен буду не тільки знайти якийсь спосіб заробляти собі на хліб, а й підлікувати і прогодувати бідолашного Піколіно. Я взяв на себе велику відповідальність. Хоч Піколіно й буде для мене неабияким тягарем, я виконаю свою обіцянку й залишу цього сердегу аж тоді, коли влаштую його в лікарню.
Чи слід мені повідомити батька, що я на волі? Він уже багато років нічого про мене не знає. Де він тепер? Єдину звістку батько мав про мене тільки тоді, коли до нього навідалися жандарми з приводу однієї з моїх втеч. Ні, з цим не треба поспішати. Я не повинен знов ятрити його рану, яка за стільки років уже загоїлася. Повідомлю його після того, як влаштуюся, залагоджу свої справи. Одне слово, коли зможу написати: «Тату, твій син на волі, він став порядною, чесною людиною. Живе він тепер так і так. Тобі нема чого соромитися за нього. А пишу я тобі, щоб сказати, що завжди люблю тебе».
Йде війна, і хтозна, чи моє рідне село не зайняли боші. А втім, Ардеш не такий уже й важливий департамент у Франції. Може, його окупували не повністю. Що вони там знайдуть, крім каштанів? Так, я напишу додому аж тоді, коли стану гідним того, щоб писати.
Куди мені тепер податися? Поселюся, мабуть, на золотих копальнях у селищі Ель-Кальяо. Побуду там рік, який мені належить прожити в невеликому поселенні. Що ж я робитиму? Ох, не став наперед собі проблем. Там буде видно! Якщо доведеться копати землю, щоб заробити собі на хліб. копай. Передусім треба навчитися жити на волі. Це буде нелегко. Вже тринадцять років, за винятком тих кількох місяців у Джорджтауні, я не працював на себе. Одначе в Джорджтауні я непогано виплутувався із скрути. Тож тепер головне — жити так, щоб ніколи не коїти лиха. Що ж, побачу. Отже, завтра подамся до Ель-Кальяо.
Сьома година ранку. В безхмарному небі сяє тропічне сонце, щебечуть птахи, край города стоять мої друзі й добре поголений, одягнений у чистенький цивільний одяг Піколіно. Здається, все довкола — природа, птахи, люди — радіє і святкує мій вихід на волю. Разом з моїми друзями стоїть і один лейтенант, який проводжатиме нас до селища Ель-Дорадо.
— Обнімімося, — каже Тото. — І скоріше йди. Так буде краще для всіх.
— Прощавайте, любі друзі! Коли проїздитимете через Ель-Кальяо, розшукайте мене. Якщо я матиму власний дім, то він стане й вашим домом.
— Прощавай, Метелику! Щасти тобі!
Ми швидко простуємо на причал і сходимо до човна. Не минає і п’ятнадцяти хвилин, як ми перепливаємо річку.
— Ось вам папери Піколіно. Хай вам щастить, французе! Відтепер ви вільний. Прощавайте.
Не так легко скинути з себе кайдани, які проносив цілих тринадцять років. «Відтепер ви вільний». Лейтенант відвертається. За мною більше не наглядають. Ось і все. Ми хутко йдемо вгору від річки по вкритій рінню дорозі. У нас лише клуночок з трьома сорочками й одними штанами. Я в темно-синьому костюмі, білій сорочці й голубій краватці, що пасує до костюма.
Однак життя, звісно, не перебудуєш так просто, як перешивають гудзик. І хоч нині, через двадцять п’ять років, я венесуельський громадянин, одружений, маю дочку й щасливо живу в Каракасі, проте за ці роки я зазнав ще багато пригод, скуштував чимало успіхів і невдач. І все ж таки я завжди був вільною й чесною людиною. Може, колись я розповім про все це й про деякі трохи буденніші історії, для яких тут не знайшлося місця.