Всі мовчать. Жюло розкладає ножик, надрізає на коліні холошу штанів й широко її розпанахує. Щоб не залишати тут кривавого сліду, він поранить собі коліно на палубі. Наглядачі відмикають дверцята клітки й шикують нас у колону по троє. Ми в четвертому ряду — я посередині, Жюло й Дега. Виходимо на палубу. Друга година пополудні, вогняне сонце обпікає мені пострижену маківку й засліплює очі. Наша колона витягується на палубі й рушає до трапа. Коли на нього ступають перші каторжани, вся колона на мить зупиняється, я притримую мішок Жюло в нього на плечі, а він обома руками розтинає собі шкіру на коліні, встромляє туди лезо ножика й заганяє його глибоко в тіло. Потім Жюло передає ножика мені, а сам тримає свій мішок. Тієї миті, коли ми виходимо на трап, він падає і скочується вниз. Там його підбирають і, побачивши, що він поранений, викликають ноші. Все відбувається так, як Жюло й задумав: з корабля його несуть на ношах.
На пристані зібралася строката юрма й з цікавістю дивиться на нас. Негри, мулати, індійці, індокитайці, жалюгідні на вигляд білі (мабуть, колишні каторжани) пильно розглядають людей, що сходять на землю й шикуються в колону. Збоку стоять наглядачі й добре вдягнені чоловіки в цивільному, жінки в літніх сукнях, діти — і всі в колоніальних шоломах. Коли нас набирається душ двісті, колона рушає. Ми йдемо хвилин десять і зупиняємося перед дуже високою брамою, збудованою з кругляка; на ній написано: «Виправна в’язниця Сен-Лоран-дю-Мароні. 300 місць». Брама відчиняється, і ми входимо десятьма рядами на подвір’я. «Раз-два, раз-два!» На нас дивляться каторжани. Щоб краще бачити, вони повилазили на підвіконня та на великі брили каміння.
Коли ми виходимо на середину подвір’я, лунає команда:
— Стій! Покладіть мішки перед собою. А ви роздайте їм брилі!
Кожен із нас дістає солом’яного бриля; він тут дуже потрібен: двоє чи троє з наших уже попадали від сонячного удару. Я перезираюся з Дега, бо наглядач із нашивками бере в руки список. Ми згадуємо про настанови Жюло. Першим викликають Гітту. Двоє наглядачів стають обабіч нього і ведуть його з собою. Те саме роблять із Сюзіні та Жіра— золем.
— Жюль Піньяр!
— Жюль Піньяр (це Жюло) покалічився, його повезли до лікарні.
— Гаразд.
Цих людей мають відіслати на острови. Потім наглядач наказує:
— Слухайте уважно. Кожен, кого я викликатиму, хай виходить із строю з мішком за плечем і стає перед жовтим бараком номер один. Я називатиму прізвище, а ви відповідайте: «Я».
Дега, Карр’є і я опиняємося разом з іншими під жовтим бараком. Нам відчиняють двері, і ми заходимо до чималої зали завдовжки метрів з двадцять. Посередині — прохід завширшки зо два метри; праворуч і ліворуч через усю залу тягнуться два залізні бруси. Між брусами й стінами напнуті полотнища, які правлять за ліжка-гамаки; на кожному полотнищі лежить ковдра. Кожен влаштовується там, де йому хочеться. Дега, П’єро Бовдур, Санторі, Гранде і я стаємо один біля одного, й так одразу ж утворюються гурти. Я йду вглиб зали: праворуч умивальня, ліворуч — убиральня. Повиснувши на віконних гратах, ми спостерігаємо, як розподіляють решту каторжан, що прийшли після нас. Луї Дега, П’єро Бовдур і я аж сяємо з радощів: нас не відішлють на острови, бо ми опинилися в загальному бараці! А то, коли вірити Жюло, ми були б уже в камерах. Ми задоволені, але коли надвечір, годині о п’ятій, розселення каторжан закінчується, Гранде каже:
— Дивно, з цієї партії на острови нікого не відсилають — усіх розвели по бараках. Дуже дивно. Та, може, це й на краще. — Гранде обікрав сейф у державній каторжній в’язниці, насмішивши всю Францію…
У тропіках вечір настає без сутінків, а день — без світанку. День переходить у ніч раптово й цілий рік о тій самій годині. Ніч ураз огортає землю о пів на сьому вечора. І о пів на сьому старі каторжани приносять два гасові ліхтарі й чіпляють їх до гаків під стелею. Та ліхтарі світять дуже тьмяно, і дві третини зали залишаються у повній темряві. О дев’ятій усі вже сплять. У бараці страшна задуха. Я лежу між Дега та П’єро Бовдуром, ми якийсь час шепочемось, а потім засинаємо.
Вранці ще стоїть темрява, коли лунає горн. Ми встаємо, вмиваємося й одягаємося. На вмуровану в стіну дошку ставимо свої кухлі, кладемо хліб і решту речей. О дев’ятій ранку приходять двоє наглядачів і один каторжанин — молодий, у білій робі без смуг. Наглядачі-корсіканці заводять розмову своєю говіркою з каторжанами-земляками. Тим часом по залі походжає санітар. Він підходить до мене й каже: