Я забіг до бару й купив пляшку перно, дві пляшки шампанського та дві пляшки місцевого рому.
— Їдьмо!
Ми приїхали на берег моря, до білого кокетливого будиночка під червоною черепицею. Дівчина постукала в двері, з них вийшла висока негритянка із зовсім сивим волоссям. Вона була в нічній сорочці, що сягала їй до щиколоток. Жінка й дівчина заговорили одна до одної місцевою говіркою. Потім жінка сказала мені:
— Заходьте, пане, наш дім до ваших послуг.
Дуже чисту кімнату, повну кліток з птахами й акваріумів, до якої я зайшов, освітлювала карбідна лампа.
— Ви хочете побачити Жюло? Зачекайте, він зараз прийде. Жюло, Жюло! Тут один чоловік хоче тебе бачити.
До кімнати ввійшов босий літній чоловік у піжамі в голубу смужку, що нагадала мені про одяг каторжан.
— Моя негритяночко, хто ж то прийшов до мене о такій пізній порі? Метелик! Ні, не може бути! — Він обійняв мене й сказав — Негритяночко, піднеси ближче лампу, хай я подивлюся на фізіономію мого друзяки. Еге ж, так і є, голубе! Це ти! Ти дорогий для мене гість. Хижка, ті невеликі гроші, що їх я маю, онучка моєї дружини — все належатиме тобі. Ти тільки скажи.
Ми випили перно, шампанського й рому. Жюло час від часу затягував пісню.
— Ми все ж таки обвели їх круг пальця, чи не так, друзяко? Було в мене чимало пригод. Я пройшов через Колумбію, Панаму, Коста-Ріку, Ямайку і ось уже багато років живу тут. Я щасливий з негритяночкою, найкращою жінкою, яку тільки може зустріти чоловік. Коли ти від'їздиш? Ти тут надовго?
— Ні, на тиждень.
— Що тебе привело сюди?
— Приїхав укласти угоду на ігри безпосередньо з президентом казино.
— Друже, мені хотілося б, аби ти залишився до кінця своїх днів біля мене в цьому глухому краю вуглярів, але якщо ти вступив у контакт з президентом, то остерігайся його, він нацькує на тебе вбивць, коли твій бізнес запрацює.
— Дякую за пораду.
— Моя негритяночка приготує для тебе бал воду, але не «як для туриста». А справжній, як для мого друга.
Колись при нагоді я розповім про цей славетний бал воду «не для туристів».
… Отже, Жюло втік, а Дега, Фернандес та я й далі вичікуємо. Час від часу я поглядаю на віконні грати. Це справжні залізничні рейки, з ними нічого не вдієш. Лишаються двері. Але їх удень і вночі стережуть троє наглядачів. Після втечі Жюло охорону посилили. Пости тепер перевіряють частіше, лікар уже не такий привітний. Шаталь заходить до палати лише двічі на день — робити уколи й міряти температуру. Минає другий тиждень, і я знову плачу двісті франків. Дега розмовляє про все, тільки не про втечу. Вчора він побачив у мене скальпель і спитав:
— Навіщо ти його скрізь із собою носиш?
— Щоб захищати свою шкуру, — відповів я невдово— лено. — Ношу, значить, так треба.
Фернандес не іспанець, він аргентінець. Славний хлопець, справжній пройдисвіт, але його теж вразила розповідь Карора. Одного разу я чув, як він казав Дега: «Розповідають, що на островах здоровий клімат, не такий, як тут. Там не так жарко. В цій палаті можна підхопити дизентерію — досить уже того, що ми ходимо до загального клозета». Щодня один-два із сімдесяти хворих у цій палаті помирають від дизентерії. Цікаво, що це трапляється щоразу пополудні або ввечері, під час морського відпливу. Жоден хворий не помер уранці. Чому? Загадка природи.
Цієї ночі я посперечався з Дега. Я сказав йому, що якось уночі тюремник-араб учинив необережно — зайшов до палати й почав відгортати простирадла на тяжкохворих, котрі повкривалися з головою. Можна було б тюремника оглушити й перевдягтися в його одежу (усі ми тут у самих сорочках та сандалях). Тоді я б вийшов у його уніформі за двері палати-камери, вихопив у одного з вартових карабін і примусив усіх їх зайти до палати, двері якої замкнув би. Потім ми поперелазили б через лікарняний мур з боку Мароні, кинулися б у воду й попливли за течією. А далі було б видно. Гроші маємо, то купили б човна та харчів і подалися б в океан. Дега й Фернандес розкритикували мій план і категорично відкинули його. Я відчув, що вони просто злякалися. Це мене страшенно розчарувало. А дні збігають…
Ми тут уже майже три тижні. Лишається якихось десять-п’ятнадцять днів, не більше, щоб спробуват щастя. Сьогодні пам’ятний день, 21 жовтня 1933 року. До нашої палати приводять Жоана Клузйо. Очі в нього гнояться і не розплющуються, він майже сліпий. Тільки-но Шаталь виходить, я ступаю до Жоана. Він скоромовкою розповідає мені, що три тижні тому всіх засланців повезли на острови, а про нього забули. Три дні тому йому розказав про це один обліковець. Жоан поклав собі в кожне око по рициновій зернині, і від них у нього загноїлися очі. Так він потрапив до лікарні. Жоан признається мені, що ладен на все, навіть уколошкати наглядача, якщо буде треба, абй тільки втекти. Жоан має три тисячі франків. Він промиває очі теплою водою і починає бачити. Я розповідаю йому про свій план утечі, і він схвалює його, але застерігає: щоб захопити вартових зненацька, треба виходити вдвох або по змозі втрьох. Можна відкрутити від ліжка залізні ніжки — з такою зброєю в руках можна легко оглушити вартових. Жоан запевняє: коли навіть наставити на вартових карабін, вони не повірять, нібито в них вистрілять, і можуть покликати охорону сусіднього будинку, звідки втік Жюло.