— Вони всі в саді… ходім туди, — каже Лялі, але подивитись їй в очі справді соромиться.
— Де? Де? Де той сад? — питає Ляля й, не чекаючи Дарчиної відповіді, оставляє Дарку сама на стежці й біжить за сміхом Костика.
І знов сміх Костика, а за ним хорове, безстримне, навіжене „а… а… а… а!!!" — знак, що Ляля вже між ними. Дарка приходить вже запізно (як Ляля не хотіла на неї заждати, то Дарка бігти за нею, як цуценя, не буде — будь вона собі і з Парижа, не тільки з Відня). Всі вже обступили Лялю, як теля з трьома ногами на ярмарку, розпитують, сміються, заскакують, розглядають, пояснюють, трохи її на кавалочки не розщипують. Чи ж дивуватись, що в такій метушні навіть ніхто не завважив Дарчиної появи?
— Добрий день! — каже Дарка досить голосно, щоб навіть серед цього розгардіяшу почули.
Але нікому ані сниться звертати на неї увагу. Всі вони побожеволіли, затруєні заявою Лялі. Дарка, загублена, безпомічна, чужа, водить очима від одного до другого лиця: ніхто, ніхто не помітив, що вона тут?
Коли приходить черга на чиїсь ясні, якби з шкла, очі, Дарка чує відповідь, запізну, дуже запізну, щоб утішитись нею:
— Добрий день.
Дарка стоїть на вузесенькій кладочці над цією розбурханою рікою непевна, перелякана, обманена і думає, думає… „Хоч би Ориська показалася… Хоч би Ориська… бо звідси сама не вийду". Очі самі, хоч Дарка цього не хоче, все ще блукають від одного лиця до другого і просять, ні, не просять, а жебрають порятунку. Здається, що Костик помітив і зрозумів її безвихідне положення. Він глипнув на неї раз-другий… ось тепер повертає до неї своє негарне (Дарка готова в цій хвилині з вдячности цілувати це „кінське лице") лице, простягає до неї руку й каже:
— Ов, і донця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко?
Підлість, підлість… і ще раз підлість… Цей сам Костик ще торік (вона тоді ще навіть до гімназії не здавала!), як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй „ви", а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї?
Софійці теж, якби розум притемнило. „Нагадує" собі, що Дарка тут, і каже, якби змовилася з тим Костиком:
— Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона — на веранді… лагодить суконки на весілля своїй ляльці… іди, поможи їй…
Костик розреготався на Софійчину раду, якби сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часок вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він підсміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захитається і не впаде…
— Боже, Боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зроби так, Ісусе…
Ісус вислухує її: вона робить крок і… не паде. Тоді обертається плечима і скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.
Недалеко брами, причувається, якби хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мозок: не дай, Боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той „хтось" уже ось-ось коло неї… ще трохи й зможе її рукою досягнути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…
— Костик — свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…
Голос цей зціловує біль, і… відбирає всю силу.
— Паскудна свиня, — потверджує ще раз Данко.
Потім:
— Подивіться на мене…
Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Иойни.
— Подивіться на мене… — просить він дальше… — подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро…
Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні, щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється:
— А з тим Костиком, то я поговорю… Я йому покажу, як…
Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому просить його:
— Ні, ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас дуже прошу…
Він ще вагається, довго вагається, а потім каже:
— Добре, нічого йому не скажу, тільки тому, що ви просите… тільки тому…
Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба. Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, якби віддавна жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі):