— До побачення…
— До побачення…
Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його питання:
— Ви виходите до вечірнього поїзда?
— Часом виходжу, — сказала Дарка правду.
— Бо я щовечора є на двірці… до вечірнього…
Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться: кожне в свій бік.
III
Два дні, що не видно було їм ані початку, ані краю, непевні, як дві години смерти, не виходила Дарка за браму дому.
Топтала стежки в саді й ждала чуда. Міг добрий карлик щастя так зробити, що всі „вони", що стільки спустошення наброїли в її світі, злетять одного дня на їх дім, як курява, і всю ту немилу пригоду заговорять, засміють, заворожать, щоб і пасма спомину не залишилось по ній.
Могла Ориська, приятелька й повірниця, закрастись одного дня попід плоти й розказати, розважити, попередити, донести все до словечка, що „вони" говорили про неї і на неї.
Але світ з Богом подав собі руки на змову проти неї: ніхто не переказував, ніхто не навідувався…
А тут сторожкі, байдуже, що каламутні вже і в окулярах, очі бабуні, як вірний пес, ходять слідом за нею. Дарка відвертає свої очі від бабусиних, але, коли неминучий припадок наткне одні на одних, — Дарчині сміються. Але як вони сміються? Так сміються, що бабуня, хоч нічого не говорить ані не питає, похитує головою.
„Гай, гай, тут щось твориться!"
А думки, вперті й неслухняні, хіба на ланцюги поприв'язувати їх, сіпаються все в один бік: туди! Туди, де твориться нове, невидане-нечуване. Туди!
Так було два дні. Третього дня, коли години так тяглися, так тяглися, якби хто їм ноги попутав, коли дома було так самітньо, що чути було відгомін стукоту власного серця, Дарка нагадала собі когось.
Обкинула оком уліво і вправо, чи хто не підглядає, і кукурудзами шмигнула до Сафтиної Марці.
Та перелякалась і відразу загрозила:
— А я ляльок не віддам… було не давати… Я вже їх на „наше" перебрала…
Дарка зніяковіла, аж змаліла.
— Я не прийшла по них, Марцю… Мені вже не випадає з ляльками бавитись, бо я вже гімназистка…
Марця розсміялась негарно з цього смішного слова, але зараз опам'яталася. Запитала щиро із співчуттям:
— Таки тобі вже не вільно з ляльками бавитись?..
— Вже не випадає, — спростувала Дарка, — але… дай… мені подивитися на них…
Марця все ще з недовір'ям, на всякий випадок готова до оборони, повела Дарку до дому ляльок за коморою.
— Ой, що ти з них зробила!! Ти… як тобі дам!.. — Дарка розмахується вже, але в одній хвилині приводить до свідомости сумну дійсність: це вже не її ляльки!
З іншого боку підходить до Марциного кам'яного серця:
— Дивися, Марцю, які вони брудні… які обдерті… тобі не жаль їх?
Марця знову чується у своїм праві власнички. Кидає самопевно, зухвало визов:
— Хай забудуть за шовки… вони тепер вже „мужички"!
До вечора пересиджує Дарка в гостині у ляльок. На прощанні перекуплює Марцю:
— Я буду відтепер частіше заходити до ляльок, Марцю. Принесу тобі „панських" платків… тільки уважай на них, хай не ходять такі брудні… Марцю, щоб ти нікому не сказала, що я ходжу до ляльок… Нікому-нікому…
Шовкові „панські" платки зовсім підмулили Марцине серце:
— Не скажу, бігме, не скажу…
Третього дня вже не стало сили держатись хатнього вугла. Не було сили, чи може це хто зрозуміти? Зрання ходила в гостину до ляльок. Марця не додержала слова: ляльки лежали догори ногами, патлаті, негарні, як циганки на ярмарку. Дарку вже навіть не зворушив їх вигляд: так уже, видно, було їм на роду написано. Навіть не сварила Марцю: мало ж має ще власного горя?
С полудня, наперекір зграї ображених, бунтівничих думок, наперекір зраненому себелюбству, вибралася до Ориськи на звіди.
В квітничку перед хатою поралася Орисина мама. Колись вистачило поздоровити й іти далі, тепер, сама не вміє сказати чому, задержується і питає:
— Чи Ориська дома? — хоч кожний знає, що Ориська, якщо не в Дарки, то все дома.
Але цим разом мусить чути таку відповідь:
— Нема Ориськи дома… Ориську, Софійку, Стефка забрали Ляля і Данко… Вчора були в нас і сьогодні прийшли по них… Ляля задумує якийсь концерт чи виставу давати… А по тебе не повертали? Вчора щось згадував Данко, що ти мала б якусь ролю взяти…
„Що тут відповісти? Що тут відповісти?.. " — скиглить Дарчина думка. Нагло Дарчині очі заходять темінню, якби хто чорнила в них повпорскував. Дарка говорить неправду:
— Повертали й по мене, але… не застали мене дома… Я саме пішла була в поле таткові обід понести… Тому я прийшла сюди… думала…