— Так… Так… А що я собі думаю? Я історик, тож навіщо нам іще один? Ви можете керувати космічним кораблем.
— Так, я на цьому добре знаюся.
— Що ж, тоді це те, що нам треба. Чудово! Боюся, я не з тих, хто мислить практично, юначе, тож якщо ви, навпаки, до того здібні, з нас вийде чудова команда.
Тревіз відповів:
— Зараз я не в тому стані, щоб оцінювати досконалість власного мислення, але здається, що в нас немає іншого вибору, окрім як спробувати створити чудову команду.
— Що ж, тоді сподіваймося, що я зможу подолати свою невпевненість щодо космосу. Знаєте, депутате, я ніколи не бував у космосі. Я такий собі бабак, якщо можна так сказати. До речі, не бажаєте скляночку чаю? Я зараз скажу Моді, щоб вона нам щось зготувала. Зрештою, як я розумію, ми полетимо вже за кілька годин. Але я готовий хоч цієї миті. У мене є все необхідне для нас обох. Мер дуже активно зі мною співпрацювала. Це її зацікавлення проектом просто приголомшливе.
Тревіз відповів:
— Отже, вам про це відомо? Як давно?
— Мер звернулася до мене, — тут Пелорат трохи насупився і, здавалося, заходився робити точні підрахунки, — два, може, три тижні тому. Я був щасливий. А тепер, коли я вже вклав у голові, що потребую пілота, а не другого історика, тішуся ще й з того, що моїм супутником будете ви, любий друже.
— Два, може, три тижні тому, — трохи вражено повторив Тревіз. — Отже, весь цей час вона вже була готова. А я… — Він замовк.
— Прошу?
— Нічого, професоре. Є в мене погана звичка бурмотіти самому до себе. Це те, до чого вам доведеться призвичаїтися, якщо наша поїздка затягнеться.
— Так і буде. Так і буде, — сказав Пелорат, підштовхуючи співрозмовника до столу в їдальні, де вже парував чай, що його старанно заварила його хатня робітниця. — Ми абсолютно не обмежені в часі. Мер сказала, що ми можемо бути там стільки, скільки забажаємо, що перед нами лежить уся Галактика й що, куди б ми не полетіли, маємо змогу користуватися коштами Фундації. Звичайно, вона сказала, щоб ми були розважливі. Я їй це пообіцяв. — Він захихотів і потер долоні. — Сідайте, мій друже, сідайте. Можливо, це остання наша трапеза на Термінусі на дуже довгий час.
Тревіз сів і поцікавився:
— Ви маєте сім’ю, професоре?
— У мене є син. Він викладає в Університеті Сантанні. Хімік, здається, або щось на кшталт. Він пішов у свою матір. Вона вже давно не зі мною, тож, як ви розумієте, у мене немає зобов’язань і наразі ні дружини, ні малих дітей. Сподіваюся, що й у вас теж. Беріть сендвічі, мій хлопчику.
— І в мене теж. Є кілька жінок. Вони приходять і йдуть.
— Так. Так. Чудово, коли так виходить. Ще краще, коли ви й самі вважаєте, що не варто ставитися до цього серйозно. Дітей у вас, я так розумію, теж немає.
— Ні.
— Добре! Знаєте, у мене зараз неабияк чудовий настрій. Я був спантеличений, коли ви тільки-но зайшли. Визнаю. Але ви мене дуже підбадьорили. Це те, що мені потрібно, — молодість, ентузіазм і людина, яка може зорієнтуватися на просторах Галактики. Розумієте, ми вирушаємо на пошуки. На дивовижні пошуки. — Спокійне обличчя та спокійний голос Пелората набули надзвичайного пожвавлення, водночас анітрохи не змінивши ні виразу, ні інтонації. — Цікаво, чи вам про це казали?
Очі Тревіза звузилися.
— Дивовижні пошуки?
— Так, справді. Серед десятків мільйонів населених світів у Галактиці приховано перлину неймовірної ціни, і ми не маємо навіть найменших підказок, якими могли б керуватися. Усе одно це буде неймовірна здобич, якщо ми її знайдемо. Якщо ми з вами зможемо розшукати її, мій хлопчику — Тревізе, слід мені казати, бо я не маю на меті бути зверхнім, — наші імена звучатимуть вічно.
— Оця здобич, про яку ви кажете, ця перлина неймовірної ціни…
— Я говорю, наче Аркаді Дарелл — письменниця, ви знаєте, — про Другу Фундацію, чи не так? Не диво, що у вас приголомшений вигляд. — Пелорат відхилив назад голову, ніби збирався вибухнути реготом, але просто всміхнувся. — Запевняю вас, нічого такого дурного й несуттєвого.
Тревіз сказав:
— Якщо ви не про Другу Фундацію, професоре, то про що тоді?
Пелорат раптом посерйознішав, навіть став трохи вибачливим.
— А, то мер вам не розповідала? Знаєте, це так дивно. Десятиліттями я обурювався урядом та його нездатністю зрозуміти мою роботу, а тепер мер Бранно демонструє надзвичайну щедрість.
— Так, — сказав Тревіз, не приховуючи іронічних ноток у своєму голосі, — не жінка, а криниця дивовижної філантропії, але вона не розповіла мені, у чому річ.
— То ви нічого не знаєте про мої дослідження?
— Перепрошую, але ні.