Він сказав:
— І все ж, депутате, після появи Селдона ви й далі наполягаєте, що його Плану не існує.
— Звідки ви це знаєте? Після появи ніхто не мав можливості поговорити з моїм другом-інформатором Компором.
— Скажімо так, ми здогадалися, депутате. Скажімо, ви вже відповіли: «Звичайно, я наполягаю». Якщо ви скажете це ще раз без додаткової інформації за власною ініціативою, ми зможемо порозумітися.
— Звичайно, я наполягаю, — з іронією сказав Тревіз.
— Добре, — відповів Коделл, — я виберу, яке із цих «Звичайно, я наполягаю» звучить природніше. Дякую вам, депутате, — і записувальний пристрій знову було вимкнуто.
Тревіз запитав:
— Це все?
— Для того, що мені потрібно, так.
— Цілком очевидно, що вам потрібно: набір запитань та відповідей, які ви можете представити Термінусу й усій Федерації Фундації, якою він править, щоб показати, що я повністю приймаю легенду плану Селдона. Через це будь-яке її заперечення, яке я зроблю пізніше, здаватиметься абсурдним або просто божевільним.
— Або навіть зрадницьким в очах захопленої більшості, яка вважає План основою безпеки Фундації. Можливо, цього й не доведеться оприлюднювати, депутате Тревіз, якщо ми зможемо досягти порозуміння, але як буде необхідно, ми проконтролюємо, щоб Фундація почула.
— Невже ви такий дурень, сер, — буркнув Тревіз, насупившись, — що вам абсолютно нецікаво те, що я насправді маю сказати?
— Суто по-людськи дуже цікаво. І якщо настане слушний час, я слухатиму вас із зацікавленням та певною часткою скептицизму. Та як директор Служби безпеки я зараз маю саме те, що хочу…
— Сподіваюся, ви розумієте, що це не віщує нічого доброго ані вам, ані меру.
— Як не дивно, я зовсім так не думаю. А тепер вам час іти. Під конвоєм, звичайно.
— То куди ж мене заберуть?
Коделл лише всміхнувся.
— Бувайте, депутате. Ви були не надто схильні до співпраці, але було б нереально очікувати, що ви співпрацюватимете.
Він простягнув йому руку.
Тревіз підвівся, не звертаючи на неї уваги. Розгладив складки на поясі й сказав:
— Ви лише відтягуєте неминуче. Мають бути й інші, які думають так, як я, або прийдуть до таких висновків пізніше. Якщо ви ув’язните мене або вб’єте, то це лише викличе здивування і зрештою прискорить такі думки. Урешті-решт ми з істиною переможемо.
Коделл забрав руку й повільно похитав головою.
— Тревізе, — сказав він. — Ви таки дурень.
Ще не настала північ, коли двоє охоронців зайшли забрати Тревіза з приміщення, що було, як він мусив визнати, вельми розкішною кімнатою в головному офісі Служби безпеки. Розкішною, але замкненою. В’язничною камерою по суті.
Протягом чотирьох з гаком годин Тревіз люто шпетив себе, здебільшого невтомно міряючи кроками підлогу цієї кімнати.
Навіщо він довірився Компорові?
А чому ні? Його згода здавалася такою очевидною. Ні, не так. Він здавався таким готовим схилитися до згоди. Ні, знову не те. Він здавався таким дурним, так легко підкорявся чужій волі, йому так явно бракувало розуму та власної думки, що Тревіз скористався можливістю використати його як зручного тестового слухача. Компор допоміг Тревізові вдосконалити та вигострити свої міркування. Він був корисним, і Тревіз довіряв йому лише із цієї причини — йому було зручно це робити. Але тепер не було сенсу думати, чи мусив він був придивитися до Компора уважніше. Він мав дотримуватися простого й загального правила: «Нікому не довіряй».
Але як можна прожити життя, нікому не довіряючи?
Однозначно це доведеться робити.
І хто міг подумати, що Бранно вистачить відваги висмикнути депутата з Ради й що жоден з колег не поворухнеться на його захист? Хоча вони й не погоджувалися з Тревізом у глибині душі; хоча вони готові були б закласти всю свою кров до краплини на те, що Бранно права; вони все одно мали б принципово перешкодити цьому порушенню своїх прерогатив. Бранно Бронзова, як її іноді називали, справді поводилася з металевою жорсткістю…
Якщо вже сама не опинилася в лещатах…
Ні! Такі думки доведуть до параної!
І все ж…
Його розум рухався по колу, і він так і не позбувся цієї марно нав’язливої думки, коли прийшли охоронці.
— Вам доведеться піти з нами, депутате, — сказав старший з безпристрасною серйозністю. Знаки на його формі свідчили про те, що він лейтенант. На правій щоці в нього був маленький шрам; також він мав утомлений вигляд, хоча й перебував на своїй посаді задовго й робив замало — як можна було б очікувати від вояка, чий народ прожив у мирі понад століття.