Тревіз не зрушив з місця.
— Ваше ім’я, лейтенанте.
— Я лейтенант Евандер Сопеллор, депутате.
— Ви розумієте, що порушуєте закон, лейтенанте Сопеллор? Ви не можете заарештувати депутата.
Лейтенант відповів:
— Ми маємо прямий наказ, сер.
— Це не має значення. Вам не можуть наказати заарештувати депутата. Ви мусите розуміти, що зрештою будете відповідати перед трибуналом.
Лейтенант відповів:
— Вас не заарештовують, депутате.
— Тоді я не мушу йти разом з вами, чи не так?
— Нам дали вказівку супроводжувати вас до вашого будинку.
— Я знаю дорогу.
— І цією дорогою захистити вас.
— Від чого? Чи від кого?
— Від будь-якої юрби, що може зібратися.
— Опівночі?
— Тому ми й чекали до півночі, сер. А тепер, сер, для вашого захисту ми мусимо просити вас піти з нами. І дозвольте мені сказати — це я не погрожую, а доводжу до вашого відома, — що нам дали дозвіл застосувати силу, якщо це буде необхідно.
Тревіз знав про нейронні батоги, що були в них на озброєнні. Він підвівся, сподіваючись, що зробив це з гідністю.
— Що ж, тоді додому. А що, як я виявлю, що ви плануєте відвести мене до в’язниці?
— Нам не давали вказівок брехати вам, сер, — гордовито відказав лейтенант. Тревіз зрозумів, що перед ним професіонал, якому для брехні знадобився би прямий наказ, — і навіть тоді вираз обличчя й тон голосу його б викрили.
Тревіз сказав:
— Вибачте мені, лейтенанте. Я не мав на увазі, що ставлю ваше слово під сумнів.
Надворі на них чекав наземний автомобіль. Вулиця була порожня, жодної людини, не кажучи про юрбу, але лейтенант не брехав. Він не казав, що на вулиці є натовп або що натовп збереться. Він казав про «будь-яку юрбу, що може зібратися». Тільки «може».
Лейтенант стежив, щоб Тревіз ішов між ним та машиною, тож депутат не міг вирватися й спробувати втекти. Лейтенант сів до автівки відразу ж після нього, поруч на задньому сидінні.
Машина рушила з місця.
Тревіз сказав:
— Як я розумію, діставшись додому, я буду вільний робити що забажаю — до прикладу, поїхати, якщо захочу.
— У нас немає наказу перешкоджати вам, депутате, хіба що до тієї міри, якої вимагає ваш захист.
— «До тієї міри»? Що це означає конкретно для мене?
— Я маю вказівку повідомити вам, що коли ви опинитеся вдома, вам не можна буде залишати будинок. На вулицях для вас небезпечно, а я відповідаю за вашу безпеку.
— Тобто я під домашнім арештом?
— Я не юрист, депутате. Я не знаю, що це означає.
Він дивився вперед, проте його лікоть торкався боку Тревіза. Тревіз не міг поворухнутися, анітрохи, щоб лейтенант про це не дізнався.
Автівка зупинилася перед будиночком Тревіза в передмісті Флекснера. Він нині не мав співмешканця чи співмешканки — Флавеллу втомило безладне життя, яке він вів через членство в Раді, — тож депутат не розраховував, що хтось буде на нього чекати.
— Тепер мені можна вилізти? — запитав Тревіз.
— Я вийду першим, депутате. Ми проводимо вас усередину.
— Заради моєї безпеки?
— Так, сер.
За вхідними дверима на нього вже чатували двоє охоронців. У приміщенні горів нічник, але вікна були завішені й знадвору він був непомітний.
На якусь мить він обурився через це вторгнення, а тоді подумки знизав плечима. Якщо Рада не змогла захистити його у власному залі засідань, то і його домівка напевно не могла слугувати за неприступний зáмок.
Тревіз запитав:
— Скільки вас там узагалі всередині? Полк?
— Ні, депутате, — твердо та спокійно промовив чийсь голос. — Лише одна людина, окрім тих, що ви бачили, і я достатньо довго на вас чекала.
У дверях, що вели до вітальні, стояла Гарла Бранно, мер Термінуса.
— Чи не думаєте, що настав час нам з вами поговорити?
Тревіз витріщився на неї.
— То вся ця нісенітниця була для…
Але Бранно перервала його тихим і сильним голосом:
— Спокійно, депутате. Ви, четверо, надвір. Надвір! Тут усе буде добре.
Четверо охоронців віддали честь і, розвернувшись на підборах, вийшли. Тревіз та Бранно залишилися самі.
2. МЕР
Бранно чекала годину, утомлено розмірковуючи. З формальної точки зору, вона була винна в зломі й проникненні в житло. Ба більше, вона вельми неконституційно порушила права депутата. За суворими законами про відповідальність мерів, що були чинні вже майже два століття, від часів Індбура ІІІ та Мула, вона підлягала суду.