«В бочці з піском,» відповів хлопчина. «але в тебе немає бочки. А шатро ви часом не купили, сір?»
«Я стільки за коня не отримав.» Щось хлопчина занадто нахабний, треба йому дати прочуханки — це піде тільки на користь. Хоча він знав, що цього не зробить. Йому подобалась сміливість. Йому потрібна була сміливість і для себе. Мій сквайр сміливіший, чим я, і до того ж розумніший. «Ти добре справився, Егг,» натомість сказав Данк. «Завтра підеш зі мною. Подивимось на турнірне поле. Купимо вівса для коней і свіжого хліба для себе. Може трохи сиру теж. Я бачив, в одному торговому наметі хороший сир.
«Мені не доведеться заходити в замок?»
«Чому ні? Одного дня я сподіваюсь жити в замку. І заслужити собі хороше місце, до того як постарію.»
Хлопець промовчав. Можливо, він боїться заходити туди, де живуть лорди. Нічого несподіваного. Але він це переросте. Данк повернувся до розглядання броні та роздумів як довго він її носитиме.
8
Сір Манфред виявився худою людиною з кислим виглядом на обличчі. Він носив чорне сюрко з вишитою пурпуровою блискавкою на ньому, але Данк впізнав би його і без цього завдяки пишній гриві рудого волосся. «Сір Арлан служив вашому лорду батьку, коли той та лорд Керон спалили Короля Стерв’ятників у Червоних горах, сір,» сказав Данк, стоячи на одному коліні. «Я був лише хлопчиком і служив сквайром у нього. Сір Арлан з Пеннітрі.»
Сір Манфред насупився. «Ні. Не знаю такого. І тебе теж, хлопче.»
Данк показав йому щит старого. «Це був його герб, крилата чаша.»
«З моїм батьком в горах було вісім сотень лицарів і ще близько чотирьох тисяч піхоти.» Я не зобов’язаний пам’ятати кожного з них, не кажучи вже про їхні герби. Цілком можливо, що ти тоді був з нами, але…» Сір Манфред знизав плечима.
Данк закляк на мить. Старий був поранений на службі твого батька. Як ти міг його забути? «Мені не дозволяють брати участь в турнірі. Хіба що якийсь лорд чи лицар поручиться за мене.»
«І як це пов’язано зі мною?» спитав сір Манфред. «Я й так витратив на тебе вдосталь часу.»
Якщо я повернусь в замок без нього — все буде втрачено. Данк глянув на вишиту пурпурну блискавку на сюрко сіра Манфреда і сказав, «Я пам’ятаю, як ваш батько розповідав в таборі про походження емблеми вашого Дому. В одну штормову ніч, коли перший з ваших нащадків мчав з повідомленням через Дорнійський Кордон, його коня вбили стрілою, а сам він впав на землю. Два дорнійці вистрибнули з темряви в кольчугах та шоломах зі шпилями. Його меч зламався під час падіння. Коли він це побачив, то подумав, що йому кінець. Але коли дорнійці наблизились до нього, блискавка вдарила з небес. Яскрава пурпурова блискавка, вона розділилась, вдаривши двох дорнійців в металевих шоломах одночасно і вбивши їх просто на місці. Повідомлення дозволило Штормовому Королю здобути перемогу над Дорном, і вдячний монарх пожалував посланцю титул лорда. Той став першим лордом Дондарріоном, і вирішив взяти як свій герб роздвоєну блискавку на чорному фоні із зірками.»
Якщо Данк сподівався справити враження цією історією на сіра Манфреда, то він помилявся. «Кожне кухарча та конюх, які коли-небудь служили моєму батьку рано чи пізно чують цю історію. Їх знання, ще не робить тебе лицарем. Ідіть собі, сір.»
З важким серцем повернувся Данк в замок Ешфорда, міркуючи над тим, як йому переконати Пламмера, щоб той допустив його на турнір. Але стюарта не виявилось на місці. Охоронець сказав, що той зараз у Великій Залі. «Мені його тут почекати?» запитав Данк. «Коли він повернеться?»
«Звідки мені знати? Роби як знаєш.»
Велика Зала виявилась не такою вже і великою, але, зрештою Ешфорд був маленьким замком. Данк ввійшов через бічні двері і одразу помітив стюарта. Той стояв разом з лордом Ешфордом та ще дюжиною людей в дальній частині зали. Він направився до них, повз стіни, з яких звисали гобелени з вишитими фруктами та квітами.
«… був більш стурбованим, якби це були твої сини, я думаю» — почув Данк сердитий голос наблизившись. Пряме волосся та квадратно пострижена борода господаря голосу були настільки світлі, що в темряві зали вони видавались білими. Але коли Данк підійшов ближче, він побачив, що вони насправді срібного кольору із золотим відтінком.
«Дейрон вже робив так раніше,» почувся голос іншого. Пламмер стояв так, що Данк не міг побачити хто це говорить. «Тобі не слід було змушувати його записуватись в учасники. Він любить турніри не більше ніж Ейріс чи Рейгель.»
«Ти натякаєш, що він охочіше осідлає шльондру, аніж коня?» поцікавився перший співрозмовник. Кремезний, міцної статури принц — а це точно був принц — носив шкіряну кольчугу зі срібними пластинами та чорний плащ підбитий хутром горностая. На його щоках виднілись шрами від віспи, лише частково приховані сріблястою бородою. «Не потрібно мені нагадувати про недоліки мого сина, брате. Йому всього вісімнадцять. Він ще може змінитись. Прокляття, він зміниться у мене або помре.»